До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
Російські окупанти, полишаючи наші міста і села, вигрібають із помешкань українців все, що потрапляє їм під руки.
Було мародерство «доблесної російської армії» і в часи Другої світової
Коли я дізнався про ці «трофеї», які вони везуть своїм дітям, дружинам, «конфіскувавши» їх в українців, зокрема і в дітей, пригадав мародерство «доблесної російської армії» в часи Другої світової.
Свого часу ще актриса Людмила Гурченко розповідала про трофеї, «роздобуті» у 1945-му батьком-фронтовиком в Німеччині: «У нашому сірому будинку з’явилися дивні речі. Першим тато вийняв загорнуте в ганчірочку маленьке бронзове дзеркальце. Кожен подарунок він супроводжував історією: «До міста увійшли. Спали в королівських хоромах. Все лежало на столах. Нашим, що треба — поїсти і самогону. Тобі, доню, ще й дівочу веломашину привіз. І сукню артистичну. Знадобиться…»
Чи дійсно вони були нічийними — невідомо. Можливо, що й так. А можливо, що й ні…
Як у 21-му столітті громадяни країни, яку вони вважають європейською, можуть чинити такі неподобства?
З огляду на телесюжети і особисте спілкування з людьми — безпосередніми свідками пограбувань — я диву даюсь: як у 21-му столітті громадяни країни, яку вони вважають європейською, можуть чинити такі неподобства?
Приміром, Григорій М., до недавнього часу житель Маріуполя, а сьогодні переселенець, прихисток знайшов у родичів на Поділлі, розповідає:
«Мені вже 90 років, але я такого навіть у кіно не бачив. Так, мабуть, чинили хіба що монголо-татари під час набігів. Я на власні очі бачив, як росіяни тягли на собі все, що забажалося. Навіть білизну, стверджуючи, що «вдома все знадобиться». У сусіда, який назбирав близько сотні пляшок вина, забрали всі до єдиної пляшки, перед цим прямо у помешканні випили кілька, і ремствуючи, що немає «нічого міцнішого», зауважили: «для русского человека — это не напиток. Вино у нас даже не все бабы пьют».
У багатьох містян «реквізували» холодильники, телевізори, пральні машинки, мікрохвильовки, завантажуючи їх прямо на БТРи і БМП. Я вже не кажу про телефони. У сусідньому під’їзді з квартир, де є малі діти, тягнули іграшки, примовляючи, що «наші діти таких іграшок ніколи не бачили і будуть радіти подарунку «баті»…
Років 30–40 тому подібні факти навряд чи були б відомі широкому загалу. Сьогодні ж наші громадяни, які стали жертвами «визвольного походу» московитів, викладають у соцмережах фото- і відеосвідчення того, як росіяни грабують магазини, АЗС, вдираючись туди зі зброєю в руках. А перехоплені і оприлюднені СБУ розмови російських солдатів зі своїми близькими просто шокують. Наприклад, один із них хизувався «трофеями». Його співрозмовниця сміялася, називаючи їх «привітом з України», заявивши, що «росіянин, який нічого не вкраде, не росіянин». А ще ця «пані» сказала: «Набирай, набирай всього, Андрію. Що можеш. Футболки завжди потрібні, як і спортивний костюм…»
Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров нещодавно показав і назвав поіменно перших ідентифікованих російських військових, які займалися мародерством в Україні. Про це він написав у своєму Telegram-каналі.
«Перший росіянин-мародер, особу якого вдалося встановити завдяки сучасним технологіям, — офіцер спецназу армії рф артем лазарєв. Саме він був одним із тих, які потрапили на відео з камери спостереження в офісі білоруської служби доставки».
Та хіба артемів єдиний такий? Саме завдяки цим сучасним технологіям вдалося зафіксувати й інших мародерів. Наприклад, відомо, що три вкрадені в Україні телевізори відправив солдат щуковский юрій, уродженець міста уссурійська, додому з білоруського міста Мозир через кур’єрську службу СДЕК. Ще чотири кондиціонери до того ж міста відправив микола степанов. Ще один «герой» — старший прапорщик яків морозов, який відправив додому понад 60 кілограмів різного одягу.
Пам’ятники слід встановлювати не лише подвигам, а й ганьбі, щоби вічно нагадувати про неї
Російський телеведучий і публіцист Олександр Невзоров, змушений залишити росію, показав проєкт майбутнього пам’ятника російському солдату-«визволителю, супроводивши його наступним текстом:
«Це — лише проєкт. Але! Яка війна — такі й пам’ятники. Пам’ятники, до речі, слід встановлювати не лише подвигам, а й ганьбі, щоби вічно нагадувати про неї».
Росармія — «збіговисько мародерів, які крадуть в українців все, що попадається під руки».
Війна в Україні для багатьох росіян є не лише війною, а й бізнесом: ті з них, хто після «визволення» окремих міст і сіл опинився в білорусі, почали там «продавати награбоване в Україні майно. Тож, як тут не погодишся з відомим російським економістом і опозиціонером Сергієм Алексашенком, який вважає армію «збіговиськом мародерів, які крадуть в українців все, що попадається під руки». За його словами, злочини російських солдатів не дивують:
«Ми що, не бачили, що путінські солдати творили в Сирії? Бачили. Або ми не бачили, що вони творили в Грозному, в Чечні? Тому сказати, що ми побачили щось, принципово інше… на жаль, всі гірші якості, які можна було знайти в російському народі, в російському солдаті, путіну вдалося якось витягнути на поверхню. Вражаюча властивість — витягнути наймерзенніше, що є в людській душі. Здивувати армія рф змогла тільки своєю небоєздатністю».
Не в одному путіні проблема, бо з російським суспільством вже давно щось не так
Від себе додамо: не в одному путіні проблема, бо з російським суспільством вже давно щось не так. Про це писала застрелена в день народження президента росії російська журналістка Ганна Політковська, висвітлюючи ницість російської армії, у тому числі й офіцерства. За словами пані Ганни, російські матері були готові виправдати полковника юрія буданова, який викрав, зґвалтував та вбив 18-річну дівчину-чеченку.
У своїй книзі «путінська росія» Політковська згадує:
«Експертне виправдання буданова і та обставина, що з нього «відмивали» зґвалтування, не викликали в країні жодної хвилі суспільного обурення. Не відбулося жодного протесту навіть від імені жіночих організацій. Жодних правозахисників не було на вулицях. Суспільство вважало те, що сталося, правильним».
Чи довезуть московити дитячі іграшки до своїх синів і доньок — невідомо: багато татусів не лише не подарують своїм чадам награбованих іграшок, а й не побачать вже їх, згинувши на українській землі смертю покидька і мерзотника. А діти їхні зростатимуть сиротами.
Чи довезуть московити дитячі іграшки до своїх синів і доньок — невідомо: багато татусів не лише не подарують своїм чадам награбованих іграшок, а й не побачать вже їх, згинувши на українській землі смертю покидька і мерзотника.
Ну а ті, що доїдуть до своїх домівок, напевно, не розповідатимуть, як батько Гурченко, де і за яких обставин вони їм дісталися. А можливо, назвуть ці іграшки «трофеями, здобутими в боях за велику росію…»
