Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Вінницька волонтерка Інна Єрмакова 26 лютого отримала невеличке замовлення від подруги — потрібно було знайти десяток балаклав для знайомих хлопців, які пішли в тероборону. За інших умов таке завдання виконували за лічені хвилини. Проте в перші дні широкомасштабного вторгнення росії в Україну знайти не те, що готові вироби, а й тканину на пошиття було майже не реально. Але жінка не розгубилась: швидко розв’язувати проблеми вона навчилась ще у 2014-му, коли через російських загарбників змушена була залишити рідну домівку в Луганську.
— Скажу чесно, я, як викладачка кафедри журналістики та фотохудожниця, на пошитті одягу взагалі не знаюсь. Проте розуміла, що треба негайно щось зробити і розпочинати шити, — розповіла журналістці АрміяInform Інна Єрмакова. — Із машинками нам допомогли в Центрі реабілітації людей з інвалідністю «Поділля». А ось із флісом було зовсім сутужно: магазини та ринки зачинені, усі розгублені й дезорієнтовані.
Із тканиною волонтерку виручила подруга — відома в Україні та світі вінницька дизайнерка Ірина Олонічева, яка віддала на пошиття балаклав закуплений для її нової колекції італійський трикотаж. Інший вінницький модельєр — Вадим Діденко — розробив лекала.
— Вадим створив багатофункціональну модель, яку можна носити як шапку, балаклаву та баф. А перші вироби були пошиті із тканини для так і не створеної поки що колекції прет-а-порте Ірини Олонічевої, — додає пані Інна.
На зробленому не зупинились. І за понад два місяці разова акція із пошиття десятка балаклав перетворилась на мініцех із виготовлення спорядження для наших захисників.
На сьогодні дівчата, які всі працюють на волонтерських засадах, пошили понад 5 тисяч балаклав та більше ніж 500 індивідуальних аптечок, днями освоїли виготовлення великих сумок для бойових медиків і кофрів для військової оптики. Окрім того, ремонтували бронежилети, шили підсумки та чохли для касок.
Робочі місця організували на базі одного з професійно-технічних навчальних закладів Вінниці. Тут волонтери користуються сучасним обладнанням: різними типами швейних машин, прасками з парогенератором, прасувальними дошками тощо. Інна Єрмакова дуже вдячна директорці, що та дала їм можливість безкоштовно користуватись ресурсами закладу, сплачуючи лише за електроенергію.
Тканину та швейну фурнітуру для пошиття спорядження, які наразі дуже важко знайти в Україні, привозять прямо до Вінниці литовські друзі Інни Єрмакової. Окрім того, литовці за вінницькими лекалами пошили понад 9 тисяч балаклав. Також із тканиною допомагають волонтери з Польщі.
Усі моделі сумок та спорядження розробляють швачки Ірина Зиміна та Тетяна Вакулич, які також у 2014 році змушені були залишити рідний Донецьк. Будь-яку модель вони розкладають на лекала, і вже потім інші дівчата відшивають. У волонтерському мініцеху є кілька провідних фахівців, зокрема Вікторія Титаренко, на них — складні роботи. Решта дівчат конвеєром виконують різні функції. Нині щодня працюють до десятка швачок. Найбільше збиралось до 30 волонтерок, серед них було багато тих, хто виїхав із Києва та Чернігова, а наразі повернувся додому. Сьогодні ж залишились найстійкіші.
Кореспондентка АрміяInform познайомилась із дівчатами, які два місяці поспіль практично день у день віддають весь свій час та сили, аби підтримати українських захисників і захисниць. Вони розповіли, які обставини привели їх у волонтерство, і про те, що їх сьогодні надихає.
Вікторія
Зі свого рідного Києва жінка разом із дітьми виїхала на другий день після того, як місто почали бомбардувати. Після майже добового переховування в метро вирішили, що краще евакуюватись. «Було важко та страшно від нерозуміння того, що відбувається та що буде далі. Ніколи не забуду ту дивну тишу в метро та розгублені спустошені очі безлічі людей, у яких життя вмить поділилось на до та після…» — пригадує жінка.
Збирались швидко: закинули в рюкзаки документи, аптечки, речі, захопили клітку із улюбленим папужкою і вирушили на залізницю. Там коївся жах — люди буквально атакували поїзди. Їм пощастило: потяг зупинився так, що двері були перед ними. До Вінниці доїхали за 5 годин.
У перші кілька днів Вікторія не випускала телефон із рук, стежачи за новинами. Почала розуміти, що так можна збожеволіти, тож потрібно щось робити. У Facebook побачила оголошення, що потрібна швачка для виготовлення балаклав. За фахом жінка — технолог із виробництва виробів зі шкіри, працювала в майстерні, тож вирішила доєднатись до волонтерів.
«Приїхала й одразу зрозуміла, що тут — мої люди, всі були такі доброзичливі, мене обнімали, раділи, що прийшла. Увесь цей час мене заспокоювало та підтримувало усвідомлення того, що я допомагаю комусь».
Анастасія
Її життя круто змінилось у 2014 році, коли з чоловіком змушена була залишити рідний Донецьк. Тоді Вінницю обрали, адже тут можна було влаштуватись на роботу в Донецький національний університет імені Стуса: Анастасії, за освітою філологу, — редактором редакційного відділу, а чоловіку — викладати хімію. Вже на новому місці в подружжя народилась донечка Ганнуся.
«І тут війна нас наздогнала знову, — ділиться жінка. — Якраз напередодні мені захотілось змінити життя, і я вирішила повернутись до дитячого садочка, адже до виїзду з Донецька працювала вихователькою. Буквально у двадцятих числах лютого звільнилась, а 28 забрала трудову книжку. І тут садочки зачинились, і я пішла просто в нікуди».
Анастасія щиро вдячна долі за те, що їй зателефонувала подруга й запропонувала приєднатись до швачок. Дівчата стали для неї колосальною підтримкою, а робота зцілила у важкий період хвилювань, коли жінка вагалась, виїжджати чи ні, переживала за батьків, які перебувають на тимчасово окупованій території. У колектив влилась швидко: має навички, які здобула після декрету в школі крою та шиття.
«Душа дуже за Україну болить. Хотілося робити щось корисне. Тут такі золоті люди, ми всі як одна велика родина, серед якої я почуваюсь Феніксом, який відродився», — говорить Анастасія. І цієї миті до розмови долучається маленька Ганнуся: «Ми тут шиємо солдатам, вже пошили дуже багато балаклав, але на всіх не вистачає. А ще я сердечка їм малюю».
До речі, завтра Анастасія виходить на роботу в дитячий садочок.
Лариса
На початку широкомасштабного вторгнення росії вінничанка Лариса опинилась вдома, адже дитсадочок, у якому працювала медичною сестрою, зачинився. У перші дні зі знайомими випікали пиріжки і розвозили їх військовим. Але у якийсь момент не змогли продовжувати справу, проте жінка не облишила пошуку можливості допомагати. В інтернеті побачила, що потрібні швачки, зателефонувала.
«Я закінчила швейний навчальний заклад, але вже понад 10 років взагалі не сідала за машинку. Дуже переживала, чи впораюсь. Та дівчата дуже хороші, одразу по телефону сказали — приходьте, спробуєте, якщо зможете, то працюватимете. Зустріли тепло. У мене на душі одразу стало легше від того, що почала допомагати та відчула свою потрібність. Це дуже допомагає вистояти у складний час».
Доросла донька Лариси Анжеліка — теж волонтерка, допомагає забезпечувати медикаментами воїнів на передовій.
Ольга
Ольга — вінничанка, за освітою — швачка-закрійниця та вчителька з трудового навчання, моделювання та конструювання одягу. Проте за фахом жінка давно не працювала, адже є мамою трьох дітей — 14, 12 та 4 років. Як багатодітна родина Ольги в повному складі могла виїхати за кордон. Проте думок про це в них, як розповідає жінка, навіть не виникало.
«У нас тут батьки, це наша країна, країна наших дітей, і ми не хочемо її залишати. Я до останнього робитиму все від мене залежне, аби наблизити Перемогу. Тому прийшла сюди. Робота із дівчатами для мене стала ковтком свіжого повітря. Це те, чого потребувала моя душа, я дуже хотіла бути корисною. Надають сили працювати далі щирі відгуки від наших захисників. А ще робота в цеху допомогла мені повірити у власні сили. Доглядаючи за дітьми, я, як то кажуть, засиділась вдома, мені страшно було десь виходити, здавалося, що не впораюсь. Тут я зрозуміла, що ще нічого не втрачене».
Людмила
Чоловік Людмили обороняє Батьківщину у складі Збройних Сил, старший її син має інвалідність, молодшого — вивезла в Литву, коли зрозуміла, що війна не завершиться за кілька тижнів. За першою освітою жінка — швачка, має досвід роботи в ательє і на швейній фабриці, за другою — соціальний працівник.
До волонтерської команди долучилась на прохання знайомих про допомогу.
«Що відчуваю, перебуваючи тут? Чесно, не задумувалась дуже про це. Знаю, що поки чоловік на службі обороняє Батьківщину, мій обов’язок робити те, що вмію. Тому виготовляю спорядження для наших захисників. Декілька разів разом зі мною приходив старший син, допомагав. Тут склався неймовірно чудовий колектив, гадаю, хотіла б працювати з цими людьми в мирний час. Коли я на тиждень їздила провідати молодшого сина, дуже сумувала за дівчатами».
Усі ці жінки різні — за характером, віком, освітою, життєвим досвідом. Але є те, що їх об’єднало у важкі часи: це величезна любов до України та непохитна віра в нашу Перемогу.
