Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
У ніч проти 24 лютого бригада ім. Гетьмана Виговського була в русі. Підрозділи мали зайняти лінію оборони.
Висунення бригади відбувалося поетапно.
— Попри дані розвідки, все ж таки мало хто вірив, що рашисти полізуть на Київ, на Чернігів… ми чекали загострень у Донецькій області, а тут розраховували більше на стримувальний фактор. Те, що росіяни тримали певну кількість військ на кордоні, ми знали, але було відчуття гри м’язами — дивіться, що ми маємо. Але почалося вторгнення, і не лише нашу бригаду, а й частину бригад ЗСУ удари застали на марші. Довелося займати велику лінію оборони — до 270 км,- пригадує комбриг полковник Дмитро Кащенко.
Першого ж дня рашисти рушили через кордон просто величезними колонами. Коли по обіді зав’язалися бої у Конотопі, стало зрозуміло, що бригада може опинитися у кільці. Причому, якщо брати такі великі міста, як Харків чи Маріуполь, з великими багатоповерховими будинками, то в них вести бої можна. А в Конотопі, де переважає приватний сектор та дерев’яні будинки, все місто можна спалити та зруйнувати за пару днів.
— Ми розуміли, що можемо опинитися в оточенні без можливості підвезення боєприпасів і втратити все. Боєприпаси закінчилися б за тиждень, місто було б зруйноване, а далі що робити? Здаватися в полон — не варіант, тому було ухвалено рішення відійти ближче до Чернігова Московською трасою, між Кіптями і Конотопом. Відійшли, стали в обороні, перегрупувалися і почали вести бойові дії у смузі Вертіївка-Ніжин у тих краях. Від річки Десни до Ніжина, згодом один наш батальйон зайняв Ніжин, — розповідає комбриг.
Перед переднім краєм бригади в Макошиному росіяни спробували налагодити переправу, навіть переправилася була одна колона. Але тут добре спрацювали бригадні артилеристи і переправу рознесли. Усього таких спроб було чотири, зрештою, цю переправу остаточно знищили ствольною артилерією, і вони перестали переправлятися. До того ж потрібно було не лише саму переправу знищити, а й накрити райони зосередження перед переправою. Для цього розвідники висувалися кілометрів за 10 в тил ворога, виявляли місця збору колон. Потім артилерія відпрацьовувала по них. У результаті після влучних ударів артилерії по районах зосередження і переправ частину понтонів було розбито, частину позносило швидкою течією Десни.
Був один епізод, про який і зараз розвідники та комбриг згадують зі сміхом. А вийшло ось що. Бригадна артилерія накривала одну з російських колон. У цей час підтягнулася іншою дорогою друга колона рашистів. Побачивши розриви, мабуть, вирішили, що криють «укропів» і… відкрили вогонь по колоні. Ті, певна річ, відповіли. Так вони між собою повоювали та й роз’їхалися.
Потім, через кілька днів, коли росіян вибили з одного з населених пунктів, танкісти знайшли кілька пошкоджених танків, що брали участь у цій дуелі — на них було видно влучення снарядів.
Крім того, у бригаді було прекрасно відпрацьовано взаємодію між різними підрозділами. Так, сапери, серед яких багато місцевих жителів, мінували дороги, потім на міновані дороги направляли колони рашистів. А наша артилерія ці колони потім накривала не раз і не двічі.
Дуже добре проявили себе протитанкові розрахунки зі «Стугнами». Били із засідок по колонах паливозаправників або бронетехніки. Одну-дві одиниці, як правило, з хвоста, знімали та відходили, не вступаючи у щільний вогневий контакт.
Коли противник переправився через Десну біля Чернігова і вийшов у район Шеставиця-Ягідне, маючи намір оточити Чернігів із півдня, довелося розтягувати лінію оборони від Ніжина до річки Десни.
Понад місяць бригада імені Гетьмана Виговського разом з іншими частинами ЗСУ у безперервних боях била рашистів, не пропускаючи їх на південь, до Києва.
На запитання, що він відчував усі ці довгі дні та ночі, Дмитро тільки знизує плечима.
— Золота Зірка командира — це однозначно заслуга моїх підлеглих. Я героїчного нічого не робив, керував — так, але ж я керував не сам. У мене є начштабу, начартилерії. Якби кожен не був на своєму місці, цього не було б. У нас кожний працює на перемогу. Як у симфонічному оркестрі — диригент махає, а кожен знає свою партію. Фронт я мав майже 270 кілометрів. Тож потік інформації був величезний. Розвідка обробляла дані про супротивника — ми їх отримували з різних джерел. Відповідно і робилися дії, — зазначає полковник Кащенко. — Особливих думок чи почуттів не було. Ненавидіти русню більше, ніж я їх ненавиджу — вже нікуди. Та й взагалі, коли багато бойової роботи, потрібно ухвалювати багато рішень — тут не до емоцій. Напруга була така, що я перші дні, не те що не їв, навіть воду не пив. Було не до їжі. Лише день на п’ятий мені чай зробили солодкий — його випив. Коли гинуть люди — я дуже засмучуюсь, навіть плачу. А загалом — це була моя робота, і я її робив.
За вміле керівництво бригадою та виявлені при цьому мужність та героїзм комбриг полковник Кащенко був удостоєний звання Герой України.
Фото автора та з особистого архіву Дмитра Кащенка
