За оцінками Reuters, удари вже скоротили її переробні потужності приблизно на 30%. У ніч проти 13 листопада російський Волгоград знову…
З перших днів широкомасштабного російського вторгнення на територію України командир батареї Іван разом із бойовими побратимами став на захист нашої держави. Його підрозділ виконував бойові завдання та завдавав вогневе ураження по російській авіації на аеродромах, били по командних пунктах ворога, заправних станціях та колонах його техніки.
Офіцер пригадав ту страшну ніч, коли російські окупанти завдали ракетного удару по українських військових. Іван розповів подробиці свого бойового поранення:
— Сталося все дуже раптово. Ми на світанку повернулися з бойового завдання, перевантажилися і лягли відпочивати. Через півтори години нас «накрили». Орки вдарили, як ми вже здогадуємося, двома ракетами, скоріш за все — з «Іскандера». Я знаходився в одній із машин нашої батареї. Проснувся від вибуху, не зрозумів, що відбувається. Був дуже специфічний запах горілого, схожий на порох чи сажу. Повна дезорієнтація. Навколо все було червоне, як захід сонця. Я відчув, що в мене горять ноги, але й далі не розумів, що відбувається. Почав кликати на допомогу і намагався скинути спальник. І тільки почав орієнтуватися, як стався другий вибух — і настала тиша: ні запахів, ні крику. Одна тільки думка в голові: «Невже це все?». Було таке відчуття, що час зупинився. У якийсь момент зрозумів, що в мене знову починають палати ноги. У мене високий зріст і я в машині не поміщаюсь. Тому я спав на столі по діагоналі, поруч стояли ящики з боєприпасами. Зрозумів, що якщо горить спальник, то все це може детонувати. І дуже чітко усвідомив, що біля моїх ніг має бути вікно в машині. Я ногами його намацав і почав повзти вперед ногами. І так випав із машини. Для себе вирішив: потрібно зараз стати на свої обгорілі ноги і йти до санітарної машини. Ніг тоді чомусь не відчував. Зрештою, якось добіг до «санітарки», відкрив двері й кажу: «Доктор, вколи щось, щоб у мене не було больового шоку». Згодом якийсь солдат мене витягнув до укриття. Я йому за це дуже вдячний. У повному бронезахисті, зі зброєю та БК проніс мене, дебелого. Там вже був бус із пораненими. Я сам на ліктях та колінах туди заліз.
…Поки ми їхали до медзакладу, думав, що в мене обгоріли тільки ноги, а два осколкових поранення я навіть не відчував тоді. Зрозумів, що щось не так, коли підняв руку з живота, а там був слиз. Одне осколкове — в живіт і одне — в плече. Медики встановили, що осколок, який увійшов у живіт, спричинив контузію внутрішніх органів. А той осколок, що потрапив у плече, ще і легеню мені поранив. Пам’ятаю, як медпрацівник без знеболювального вставив мені в легені трубку. І я тоді вже одразу зміг видихнути, полегшало миттєво. Потім — стіл, наркоз… Прокинувся увесь обмотаний. І все, що мені можна, — просто змочувати губи водою… Пару днів у реанімації, а тепер у відділення перевезли.
З тим осколком, що в животі, вже навели порядок. Поки є запалення, зшити кишечник не вдається. Однак лікарі кажуть, що все поправлять. Мене повернув Господь Бог, аби я й далі бив російську мерзоту.
Офіцеру лише 25 років. Його удома чекають дружина і маленька дитина. Вони можуть пишатися своїм головою сім’ї — він справжній професіонал та патріот.
Поранило Івана серйозно, проте герой не втрачає віри у швидке видужання. Прагне знову на фронт — бити ворога. За розпорядженням вищого керівництва його нагороджено нагрудним знаком «За зразкову службу».
Одужання тобі, Герою!
