Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Ми познайомилися з Олександрою, її чоловіком і собакою Шері випадково. Це відбулося поруч із зруйнованою середньою загальноосвітньою школою № 21 міста Чернігова. Третього березня російські окупанти завдали авіаудару по приватному сектору мікрорайону Стара Подусівка, внаслідок якого район перетворився на суцільні руїни. Олександра вперше з 24 лютого приїхала до свого будинку і побачила зруйновані оселі. Вона стояла з заплаканими очима, тримаючи в руках військовий кашкет, і не вірила, що це сталося з її рідною вулицею.
Олександра Леус, старший інспектор (з кінології) відділу режиму і охорони державної установи «Чернігівський слідчий ізолятор», волонтер. Усі 45 днів вона несла службу і допомагала іншим.
«Тут жили мої знайомі, друзі. Тут було життя раніше… Я всього цього до сьогодні не бачила, тому що 24 лютого мала прибути до Чернігівського слідчого ізолятору і весь цей час несла службу разом із колегами. З того часу в нашому будинку все завмерло, як в документальних стрічках про Чорнобиль з покинутими хатами. Під час бомбардування наш будинок не сильно зачепило, дах від вибуху трохи підняло й опустило, а от сусіди…» — показує вона на руїни будинків.
У Олександри три дитини. 24 лютого вона відправила дітей в Білоус, де вони переховувалися від обстрілів у підвалі. З собою встигла дати тільки саме необхідне.
«Моя сестра разом з моїми дітьми евакуювалася. Під час евакуації їхню колону обстріляли. Не було зв’язку. Потім сестра розповіла, що в їхній машині пробило колесо і вони з пробитим колесом деякий час їхали», — згадує пані Леус.
Уже з Києва діти з сестрою виїхали до Швеції, де тепер і живуть. Уряд Швеції їм допомагає. У старшої доньки астигматизм. Вона під час евакуації загубила окуляри, а зараз їй видали нові. Крім того, безоплатна допомога, освіта, їм дали житло. Навіть дозволили привезти чотирьох тварин.
«У нашому будинку живуть тварини. У нас їх всього 64 — коти, кішки і собаки. А сьогодні ми забрали ще сім котів у сусідки, що поїхала з міста. До сьогодні мій чоловік приїжджав сам і годував їх. Йому приходилося шукати їжу, ходити за водою на Десну і нести на собі 60 літрів. Люди під час евакуації кидали своїх домашніх тварин. Такі вчинки — це прояв нелюдяності».
Весь час навколо нас бігає кокер-спанієль Шері. Собаку кинули господарі. Її привезли надто худу через тиждень після 24 лютого. Перший раз вона укусила за палець Олександру, але з часом вони потоваришували.
«Вона зі мною пройшла все. Ми тремтіли разом під час обстрілів і бомбардувань. Ми гуманітарну допомогу возили разом. Вона дивовижна дівчинка і вона мені дуже допомогла все це пережити. Вона поки що нічого не вміє робити. Вона просто красива і розумна, знає кілька команд. А далі вона буде служити й шукати наркотики, вибухові речовини. Я її вже нікому назад не поверну. Ми пережили з нею багато і ще багато попереду. Вона мій друг, товариш», — каже Олександра.
Вона разом із чоловіком допомагає ветеринарно-стерилізаційному центру, в якому було приблизно 260 собак і 80 котів, з них загинуло 20. І щоб добратися до нього, вони долали кілометрові відстані, тому що транспорт не ходив. Інколи під обстрілами. Центр очолює Тетяна Диденко, яка з початку широкомасштабної російської агресії залишилась сама з тваринами в ветеринарному центрі без світла і води. Самотужки боролася з пожежею після обстрілу.
А ще під час розмови Олександра Леус згадала про охоронця відомої броварні в Чернігові Bierwelle в мікрорайоні ЗАЗ, який під час обстрілу танками сховав овець, що постійно знаходилися перед закладом на відкритому майданчику. Після обстрілу броварня разом із закладом згоріла, а охоронець і досі ходить і доглядає тварин.
«Таких історій по Чернігову багато. Наприклад, ще можна згадати наших комунальників, які робили свою справу під обстрілами. І ось з таких людей, які роблять такі великі справи й складається наш Чернігів, наша єдність. Кожен робить те, що він відчуває душею. Ми переможемо завдяки таким вчинкам. Я горда нашими чернігівцями. Вони всі герої», — ділиться своїми відчуттями наостанок Олександра.
