Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Військовослужбовці окремої мотопіхотної бригади продовжують успішно знищувати ворога. Українські артилеристи цілодобово мстять рашистам за вбитих і скалічених українців, за зруйновані міста і села – наші захисники вираховують позиції ворожих розрахунків, вводять їх в оману та нищать реактивними снарядами техніку й живу силу противника. На них постійно чатує ворог, у військових є лише 4-5 хвилин, щоб покинути позицію після виконання завдання. Тому не останню роль тут відіграє вправність водія.
Механік-водій реактивно-артилерійського дивізіону сержант В’ячеслав не з чуток знає, як це працювати з машиною за будь-яких умов: і в лютий мороз, коли, здається, пальці перестають слухатися від холоду; і під нещадними обстрілами противника. Він – вояк бувалий. На війні ще з 2019 року. Найбільше у своїй роботі не терпить недбалості. Тому до сьогодні кожен його виїзд вдалий.
– Моє головне завдання – слідкувати, щоб машина завжди була «на ходу», аби у разі потреби ми могли своєчасно здійснити маневр чи тривалий марш. Також треба вміти користуватися місцевістю: розташувати машину так, щоб ворог її не помітив, а ми могли б вести спостереження чи вести вогонь. Тому я завжди, якщо випадає така можливість, сплю в кабіні на своєму місці. Це дозволяє в лічені секунди підготуватися до виїзду, – розповідає В’ячеслав.
Чоловік говорить, що нерідко доводиться виконувати завдання у темну пору доби і щоб не виявити себе ворогу доводиться вести машину без світла, як-то кажуть, наосліп. Йому вдається це робити досконало, адже досвід помножений на бойову лють, робить з наших захисників справжніх супергероїв, які здатні знищувати рашистів без сну і відпочинку.
– Коли 24 лютого ми дізналися, що росія розпочала широкомасштабне вторгнення, охопив водночас страх, але не за себе, тут ми давно його позбулися, а за наші родини, за друзів, за всіх мирних жителів, а ще неймовірна лють, яка з кожним днем, з кожним наступним злочином цих недолюдей лише зростає. Ми готові зранку до ночі рвати їх голими руками за понівечене дитинство наших дітей, за сльози матерів, за сплюндровані міста та села, – не приховує емоцій В’ячеслав.
За українського військового щоденно моляться мати, сестра, дружина і його діти, а також вся Україна, бо знають, що наші захисники виконуватимуть свою роботу, поки у росії не скінчаться усі покидьки.
Фото Дмитра Завтонова
