Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Уявляєте картину: той везе труну, та несе хреста, а я йду з панахидою. А вони йдуть з боку школи і несуть курей, качок, голови їм поскручували… Російські солдати, падли такі!
АрміяInform продовжує розповідати про стан населених пунктів на Київщині, що були тимчасово захоплені російськими військовими.
Цього разу наші кореспонденти відвідали селище Бородянка.
«У мене окупанти винесли з будинку практично все – навіть ложки та виделки забрали»
– Десь 26 лютого ворог почав перші спроби по захопленню нашого населеного пункту. Мені зателефонував знайомий і попередив, що на нас суне величезна колона російської техніки. Я тоді попередив тероборону місцеву, бо у мене біля хати був їхній блокпост. Після перших великих обстрілів Бородянки я виїхав. Повернувся тільки 3 квітня. Проїхався по всьому селищу, картина жахлива. Центральна вулиця пошкоджена вся. Пограбовані більшість будинків. У мене, наприклад, винесли окупанти з будинку практично все – навіть ложки та виделки забрали. Під час обстрілів у будинку мого знесло дах, вибило скло у вікнах, – розповідає місцевий мешканець Андрій.
Біля вигорілої вщент будівлі Бородянського районного суду ми бачимо кількох чоловіків. Підходимо. Знайомимось. Чоловік, який представляється Геннадієм Вікторовичем, виявляється головою Бородянського районного суду.
– Одразу ворог не зміг зайти. Наша тероборона не дала йому це зробити. І на другий день наші захисники не дали окупантам зайти. На третій день росіяни танками почали бити по місту і просуватись… І десь 1 березня почала по Бородянці працювати ще й ворожа авіація… – розповідає голова суду.
До розмови приєднуються колеги Геннадія Вікторовича:
– Вчора ми вже зайшли до будівлі суду. Мін не було виявлено. За попередніми даними, будівля не підлягає відновленню. Тут, скоріше за все, вартість відновлення перевищуватиме вартість побудови нового.
Заходимо разом до суду. Голова суду кличе до себе у кабінет. Вірніше, до місця, де він колись був. Колеги підходять до свого керівника, аби зробити фото на згадку.
«Окупанти не давали нам хоронити людей. Тому ховали у садах»
Біля наступної будівлі бачимо військових із синьою стрічкою на рукаві. Військовослужбовець із позивним «Краб», який входить до роти охорони територіального центру комплектування, розповідає про те, як тримали оборону:
– Спочатку ми тримали противника, не давали зайти до міста. У нас була проти нього стрілецька та протитанкова зброя. Дуже допомагав нам селищний наш голова пан Єрко… Спочатку ми відійшли до нашої промзони, а потім, коли вже видно було, що їхні сили значно переважають наші… Після цього ми вже вели розвідувальну та диверсійну діяльність. Тобто, потрошку «скубли» їх тут.
Просуваємось центральною вулицею. Жодна будівля, чи то поліції, чи то пошти зруйнована або пошкоджена.
Біля місцевої пошти стоїть екскаватор. Підходимо до його господаря – підприємця Дмитра. Він розповідає, як його техніка опинилась тут.
– Окупанти перегнали мій екскаватор із села Берестянка сюди. Це кілометрів 10. Я так розумію, їм він потрібний був, щоб копати бліндажі. Зараз спробуємо завести нашу техніку та відігнати назад на підприємство… І «Урал» наш, який вони теж забрали, ми знайшли. Окупанти намалювали на ньому літеру «V». Пошкодили його, звісно. А потім кинули, – ділиться спогадами підприємець.
Рухаємося далі. Назустріч крокує жінка, яка сама заводить із нами розмову. Представляється Надією.
– Коли росіяни почали заходити до Бородянки, я пробувала рахувати кількість їхньої техніки. Я навіть не змогла це зробити, так багато її було. І потім почалось… Це таке жахіття було, я вам не можу передати! У нашу квартиру, де ми з сестрою живемо, приходили окупанти шість разів! Шукали квартири, де вони могли б щось собі взяти. Ми просили їх не ламати двері людям… В основному виносили техніку, паливо. Навіть їжу у людей просили… А коли почалися авіанальоти, то будинок наш так трясло! Було у нас двоє котів, то обох наповал – у одного розрив серця, а другого – ударною хвилею… Перші шість днів ми з сестрою були у підвалі, лежали на дошках. Сестра, мабуть, тому захворіла… Окупанти не давали людей хоронить нам. Тому у садах своїх родичів ховали.
«Моїй бабусі зараз 87 років. Вона вже другу війну переживає. Вона в шоці»
Біля місцевого ринку зустрічаємо подружжя Олени та Лорана. Вони живуть неподалік від Бородянки. Чоловік Олени – громадянин Франції. Розповідає, коли йому посольство Франції на початку вторгнення запропонувало евакуацію до Франції, він відмовився. Аргументувавши, що у нього тут дім та родина.
– Кожен день над нами російські літаки літали. А потім, коли вони скидали бомби, то хата наша ходуном ходила. Це щодня було о 12-й ночі, о 4-й ранку і опів на дев`яту вечора. Це був жах!.. 26 лютого приїхали до нас кадирівці, забрали у нас дві машини. На наступний день знов приїхали, вивезли чоловіка мого до лісу. Стріляли поруч із ним, зламали два ребра автоматом. Кричали йому: давай нам 300 тисяч доларів! Дали йому лопату, сказали, щоб копав собі могилу. Потім привезли його до нас додому, приставили до горла ніж, сказали, що зараз заріжуть його. Це реально звірі… Вже ближче до квітня вони знали, що відходитимуть звідси. Бо ми питали: ви ще прийдете? Вони відповідали, щоні, – каже нам Олена.
Біля будинку, який вже, мабуть, став страшною візитівкою нинішньої Бородянки, знайомимось з Андрієм. Всі 40 років свого життя він провів у цьому селищі.
– В один із днів я бачив, як російський танк просто розстрілював наші будинки, а БМП – магазини довколишні. Їхали і просто все розстрілювали… А потім літак їхній скидав бомби на наші будинки. От цей будинок, біля якого ми стоїмо, тоді й було зруйновано. І окупанти не давали потім завали ці розгрібати та діставати людей звідти… Я не зможу цього всього пробачити росіянам. Люди, які це пережили, теж, думаю, не пробачать… Моїй бабусі зараз 87 років. Вона вже другу війну переживає. Вона в шоці. Тим більше, що за національністю вона росіянка. Виходить, що російські військові прийшли і звільнили її.. від кого? Від чого? Я не розумію взагалі, чому вони сюди прийшли!
Повз нас проходить жінка, яка везе велосипед поруч, навантажений якимось простим крамом. Жінку звуть Віра Іванівна. Підходить до нас і зі сльозами на очах вітається.
– Ой дітки, якби ви знали, що ми пережили…У мене 18 числа помер чоловік. А кругом вони. І я йду. Що робить? Я знала, що він помре, бо у нього був інсульт. Я просила його: Гриша, будь ласка, не помри вночі. Слава Богу, він дочекався ранку. Зранку помер. Що мені робити? Йду я до церкви. Кажу: отець Віктор, помер мій чоловік. Він відповідає: Що ж, будемо ховати. Йдіть до ритуальних послуг, беріть труну. А тут усе скрізь в обстрілах… Ви знаєте, ні страху не було, нічого! Беремо тачку, беремо труну, хреста невеличкого і спускаємося вниз. Погрузили ми мого чоловіка. Попросила я одну людину, молодого хлопця. Слава Богу, то один боїться, іншого немає. Веземо до кладовища. Нас пропустили. Паспорт у хлопця того подивились. Мене не чіпали. Уявляєте картину: той везе труну, та несе хреста, а я йду з панахидою. А вони йдуть з боку школи і несуть курей, качок, голови їм поскручували… Російські солдати, падли такі!
Розповідає місцевий житель Олександр:
– Приїхав один чоловік з роботи, він санітаром працює. Ну й на машині колесо міняв. Заскочили чотири чоловіки, росіяни. Просили їсти, а він не дав. В упор розстріляли. В хаті у нього перерили все, не знайшли нічого. На машину вскочили і поїхали. І ще випадок: до жіночки прийшли, кажуть: виходьте з льоху. Питають: що у вас є? Вона відповідає: ну, ось картопля, трохи сала. Вони сало забрали й сказали: будеш виступати, ми й тебе пристрелимо. Вона розповідала, що вони по хатах, по горищах шарили, що могли. І до льоху забігали. Забрали у людей продукти. Люди казали: боїмося виходити, бо хто його знає. У Бородянці з 1969 року живу, народився тут… Я не думав, що росіяни такі. Росіяни і кадирівці – не думав, що вони такі. Це не люди. Ізверги.
На стовпі, навпроти відділку поліції, якесь безграмотне російське лайно, хизуючись своїм предком-вбивцею, як завжди безграмотно написало свій позивний «Чикист». А трохи ближче до центра міста стоїть мікроавтобус, яким пересувались нелюди. Вже навіть не думаєш, про тупість і безграмотність істот, просто розумієш, що вони ниціта мерзенні потвори, бо воювати можуть тільки прикрившись жінками і дітьми.
Фото: Леонід Матюхін, Євген Проворний
Ratel Deminer — мінний трал, який знаходить та нейтралізує протипіхотні міни. Він отримав статус BRV1, це означає, що розробку визначили пріоритетною для Сил оборони.
За $900 посадовець Київського ТЦК та СП обіцяв допомогти з постановкою на військовий облік транспортних засобів без їх включення до переліку на передачу військовим формуванням.
Міністр оборони Рустем Умєроов виступив на позачерговому засіданні Ради Україна — НАТО, яке відбулося на прохання України.
Оператори дронів Президентської бригади зірвали окупантам плани по встановленню мінних загороджень.
Чоловік та жінка брали з військовозобов’язаних по $6 тисяч за переправлення до Молдови.
Підрозділ Flying Skull підірвав дроном китайський гольф-кар і росіян на Авдіївському напрямку.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…