Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Попереду гриміло. Тяжко бухали снаряди. Долітав рев танкових моторів, короткі черги. Рота розгорнулася у бойовий порядок від Житомирської траси у напрямку Бучі. Отримане завдання було коротким: зачистити Дмитрівку.
Командир роти капітан «Кайман» поставив завдання взводним. Переважний склад роти — молоді солдати, що вже пройшли пекло ірпінських боїв, були зосереджені та мовчазні.
Хтось з офіцерів ляснув по плечу кулеметника, що облизував губи:
— Ти ж галицький лев.
Той лише кивнув.
Коротко прошипіли рації. Рота пішла вперед. Крізь ліс, пильно дивлячись під ноги, прислухаючись до вибухів.
Над головами завис російський безпілотник. Його ледь чутне свербіння одразу ж потонуло у гуркоті 120-мм мін.
Усі попадали — там, де застав наліт. Міна — одна з найбільш чесних учасниць цієї смертельної вистави. Вона завчасно попереджає про себе й дає декілька дуже довгих секунд, щоб упасти.
А потім від тебе вже не залежить нічого.
Де впав — там і чекай. Або смерті, або доки все це закінчиться.
Відчуття під обстрілом зазвичай препаскудні. Чималенька калюжа перед очима тремтить і йде хвилями від кожного вибуху. Між прильотами можна навіть почухати ніс і знов мимоволі стиснути все, що може стискатись — від щелеп до м’язів у самих несподіваних місцях.
Повітря виє і тхне залізом, горілим тротилом, землею і мокрою цеглою.
Під час вогневого нальоту головне — його вчасно розпізнати, що то не випадковий вибух, а саме відпрацювання по тобі.
Земля підкидає і б’є у груди, в роті стає сухо й водночас кисло, у вухах виникає неприємний дзвін…
Як крізь вату долинають автоматні черги. Можна піднятись і зробити ще декілька кроків.
Кроків уперед.
Стрункий, середнього зросту командир роти доповів у рацію: «Я “Кайманˮ, рухаємось далі, втрат немає».
Вулиця за вулицею. Будинок за будинком. Паркан за парканом. Прикриваючи один одного, молоді хлопці невпинно йшли вперед.
Перехрестя. На ньому групу наших накрило напівпакетом «Града» — тільки-но почувши свист, усі як один, не змовляючись, залягли. Коли відгриміли вибухи й розвіявся дим, з’ясувалося, що всі живі й навіть ніхто не поранений.
У провулку з’явилась «беха». «Кайман», підхопивши гранатомет, коротко озирнув своїх левів:
— Яйця є? Хто зі мною?
Але один із солдатів уже побачив синьо-жовтий прапорець на антені.
— Свої!!!
Раптом між будинками виникають постаті солдатів — на руках синій скотч, свої. Судячи з екіпірування й того, як вони поводяться — то серйозні хлопці. Як згодом з’ясували — то був один зі спецпідрозділів Збройних Сил України.
Коротко привітались. Командир каже, що противник, прикриваючись мінометним вогнем, відходить у напрямку дороги на Бучу. Там формується колона з танків і БМП, але то вже буде законна здобич інших хлопців.
Так і сталось — колону рашистів з 5-ї окремої гвардійської танкової бригади з Бурятії зустріли наші танкісти. Їх били з обох боків, не даючи ані розвернутись, ані втекти з дороги. З танків зривало башти, корпуси «бех» снаряди проламували, рвали броню, палили екіпажі.
То була не помста. То була відплата. За Дебальцеве, за Бучу, за Ірпінь.
Фото автора
