«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Від 24 лютого ми звемо війною те, що 8 років воліли не називати цим жахливим словом. Підступний ворог — російська федерація, з брехливих причин пішов широким фронтом у широкомасштабний наступ. Він сподівався швидко розправитися із, на його думку, небоєздатними частинами ЗСУ і нацкорпусами й парадними колонами увійти до наших міст й селищ. Там би його зустріли з квітами натовпи радісних, визволених від «злочинного нацистського уряду» громадян.
Утім, як кажуть у нас в Україні — «сталося не так, як гадалося». Збройні Сили України дають гідну відсіч окупанту, цивільне населення згуртувалося, аби єдиним фронтом допомогти військовим й єдиним із ними фронтом стати на захист Батьківщини.
Своєрідним форпостом на шляху ворога до нашої столиці стали її міста-сателіти — північні населені пункти Київщини. Попри те, що Збройним Силам України, відкинувши ворога, вдалося деякі з них звільнити, голова Київської обласної військової адміністрації Олександр Павлюк, каже, що ситуація на Київщині залишається складною.
«Противник продовжує обстріли, концентруючи удари в основному по складах пального, аби максимально вибити логістичне забезпечення, створити гуманітарну кризу. На тимчасово окупованій території продовжується терор, йдуть обстріли житлових будинків, грабежі, захоплення місцевих жителів», — каже він.
Утім, «наші війська продовжують активну контрнаступальну операцію й звільняють населені пункти, наприклад, Ірпінь, який зараз повністю контрольований нашими військами».
Попри заяви міністерства оборони рф про часткове відведення окремих підрозділів з Київської та Чернігівської областей, очільник військової адміністрації Київщини вважає, що не слід втрачати пильності. Олександр Павлюк навів таку цифру евакуйованих з півночі області — 65 тисяч осіб, і наголосив на важливості подальшого проведення цієї роботи.
Кожне село — гуманітарний центр
Невеличкий пункт неміського типу на півдні Київщині… Відтоді, як почалася широкомасштабна війна, його населення збільшилося вдвічі. Староста Дмитро Ч. каже, що до села приїхали з Києва, Ірпеня, Жулян, Ворзеля, інших містечок Київщини.
«Приймаємо й тих, хто не має у селі ані родичів, ані знайомих. Люди просто втікають в нікуди — якомога далі від тих місць, де зараз перебувати небезпечно, — говорить він. — Приїжджають також із Сумщини та Чернігівщині».
Дехто, аби перечекати комендантську годину, відпочити й бодай поспати у теплі на шляху до західних областей країни, тимчасово зупиняється у селі. Пан Дмитро каже, що патрульні самооборони проводять їх до дитячого садка: «Опікується приїжджими завідувачка нашим садочком Світлана Ж., яка з волонтерами забезпечує їх вечерею і ночівлею. В окремі дні тут ночує 10-20 людей».
З ініціативи тутешнього підприємця Олександра Щ. та вчительки місцевої школи Віри К. уже 4 березня у старостаті було створено сільський гуманітарний центр. Небайдужі селяни всіляко допомагають вимушеним переселенцям, забезпечують їх житлом, теплим одягом, овочами, консервацією, іншими продуктами. Наразі не вистачає памперсів, пелюшок та дитячих сумішей. Для немовлят, яких у селі стало на сотню більше, їх привозять із інших областей.
За словами пані Віри, згуртована громада щодня збирає волонтерський скарб для вояків. Наразі селяни опікуються 72-ю окремою механізованою бригадою імені Чорних Запорожців та місцевою територіальною обороною, чи не щодня відправляють речі першої потреби, смаколики, приготовані в їдальні школи, до регіонів, що найбільше потерпають від терору рашистів. «Зараз від кожного з нас залежить перемога», — впевнена вона.
Активну участь у волонтерському русі бере й священник сільської церкви отець Сергій, його стараннями організовано доставку з Польщі ліків та продуктів.
Кожний сільський блокпост — рубіж на шляху ворога
Здатність до самоорганізації — це, мабуть, та характерна українська риса, завдяки якій наш народ ніколи не здолати. Українцям не потрібна команда зверху, аби об’єднуватися у бойові загони, починати створювати волонтерські пункти, будувати блокпости, готувати бандера-смузі для ворожої техніки.
Командир територіальної оборони села Ігор Н. під час строкової служби носив сержантські погони, був командиром відділення розвідувальної роти при танковому полку. Військових навичок йому додали й навчання, що до війни проводилися з резервістами. Ігор каже, що вже у перший день війни патріоти села записалися у самооборону й почали зводити блокпости на в’їзді до населеного пункту. Жодних команд для цього вони не отримували, однак, для порядку списки тероборонців подали до кризового центру об’єднаної територіальної громади та міського відділу поліції, з якими налагодили тісну взаємодію.
Служба добровольців не обмежується цілодобовим чатуванням на укріпленому КПП, мобільний патруль об’їжджає околиці й поля, забезпечує охорону громадського порядку й дотримання обмежень комендантської години. Тих, хто їх порушує, дозволяє зазіхнути на чуже майно або вжити алкоголь, доправляють до поліції. Утім, за словами командира тероборони, таких випадків трапляється не багато — лише шість за місяць війни й криміногенна ситуація у селі суттєво покращилася.
Місцеві жителі також не втрачають пильності. Вчителька Вікторія помітила на подвір’ї школи та біля вежі мобільного зв’язку мітки, що використовують окупанти для орієнтування на місцевості та корегування вогню. Їх, звичайно, було знищено…
Під час підготовки матеріалу його автор не зустрів жодного селянина, котрий був би невпевненим у нашій перемозі. Їхня впевненість підтверджується підготовкою ґрунту до посіву сільськогосподарських культур, на поля вийшли перші трактори…
