Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
У Семенівській громаді Бердичівського району на Житомирщині в останню путь провели двох земляків, які віддали життя, захищаючи Україну від російських окупантів.
Спочатку траурна панахида пройшла в селі Кикишівка, де попрощатисязі своїм односельцем Максимом Павлюком, 1993 року народження, вийшли всі селяни та багато приїжджих бердичівців і жителів інших сіл громади.
Після цього військова варта перемістилась у село Хажин, де вже зібрались мешканці району, аби провести в останню путь Євгена Волкова.
– Він народився в Хажині у 1990 році, тут і вчився в школі, а згодом здобув професійну освіту у Бердичеві, – розповідають про нього земляки. – Мав золоті руки, тому й завжди знаходилась для нього робота на будівництвах по всій країні. На жаль, зовсім нещодавно померла його дружина, і він залишився єдиним опікуном своєї донечки. Тобто, мав цілком законний привід залишитися вдома.
Та не таким його виховали батьки, яким він навіть нічого не сказав. Доньку залишив у сім’ї брата, а сам пішов до війська. Як потрібного військового спеціаліста його одразу ж оформили, і вже за кілька днів після початку широкомастшабного вторгнення він став номером обслуги – артилерійського розрахунку, який не мав перепочинку жодного дня.
Він загинув під час важких боїв на підступах до Києва, у якому ще не так давно не руйнував, а будував…
Траурну процесію від рідного порогу Героя на колінах зустрічали його земляки. Головною вулицею Хажина, яка проходить по міжнародній трасі, його пронесли під звуки військового оркестру та плач рідних і близьких. Автомобілі завчасно зупинялись, а водії виходили та схиляли голови перед загиблим військовим.
