Захиcники українського неба досягли значних здобутків у відбитті атак загарбників. Утім, і ворожі військові інженери створюють все нові зразки ракетно-дронового озброєння. Незважаючи…
В одному з батальйонів запорізької бригади тероборони спостерігав картину: до КСП на всіх парах примчався позашляховик із вмонтованим у кузовному відділі російським кулеметом «Утьос». З обох боків — Прапор України та чорний стяг батьки Нестора Махна. Від захоплення аж дух перехопило.
— Це наша легендарна бойова «тачанка Махновець», — з усмішкою пояснили воїни батальйону тероборони.
За кілька хвилин я вже вдивлявся в очі та уважно слухав автора новітньої «тачанки», добровольця тероборони Михайла та його побратимів. Їхня історія і приголомшила, і надихнула водночас.
— Для нас російське вторгнення розпочалось з Гуляйполя, — згадує Михайло. — Орда сунула бронетехнікою. Ми позаставляли дороги залізобетонними блоками і чекали окупантів цілу ніч. Ворожа колона так і не прийшла. Командування повідомило, що ворог окопується, тож ми отримали час на відпочинок. Михайло ненадовго зайшов додому.
Вже за кілька годин він почув гуркіт техніки. У бік Гуляйполя пішли наші танк, САУ та легкова машина. А за декілька хвилин пролунали вибухи за селом. Танк підбили, а САУ та авто розвернулися в бік Єгорівки. Згодом до села, немов велика змія, почала заповзати російська бронеколона. Попереду йшла машина з ненависним триколором, далі — танки з прапорами. Михайло нарахував їх близько 25. Потім — більше 25 САУ, 6 РСЗВ «Град», 6 ТОС «Буратіно», машина РЕБ, 15 БТР, близько 100 одиниць колісної техніки. Піхота сиділа на броні.
— Я живу недалеко від будинку культури і побачив, як техніка почала розповзатися по селу, — згадував тероборонець. — Хто в школу, хто до клубу. Танком заїхали на флагшток, розвернулися біля пам’ятника воїнам Другої світової війни. Ледь не зачепили. У школі також зірвали український прапор. Я ледь встиг переодягнутися. Дивлюся: до мого двору вулицею прямують вузькоокі.
Ще б пак! Схибити важко. У Михайла на воротах приварено два великі тризуби. Рашисти брали в кільце. П’ять переплигнули з вулиці через паркан, двоє зайшли з городу. Господар сміливо вийшов їм назустріч.
— «Бандера», чєго тєбя так не любят в сєлє?
(Михайло зі Львівської області. Мешкає тут 35 років, одружився. Не думав, що так швидко по нього прийдуть. Згодом дізнався, хто юда. Був один, який бігав із самогонкою між москалів і кричав, що «він — русскій». Пізніше хлопці прийняли його і передали СБУ).
— Орки захотіли обшманати мою хату, а я тільки прийшов. Там автомат, магазини. Фото з АТО, які висіли на стіні, встиг сховати.
Вони зайшли, а я почав просити, що, жінка тільки що поприбирала… А в них на чоботах болото.
— Один промовив: «Єслі в нєго (себто в мене) что-то і било, то уже «скінул».
— Мені аж на душі відлягло. Спитали, де погріб. На горищі теж була військова форма, та врятувало те, що висіли рамки від вуликів. Не помітили…
— Вузькоокий запитав, чи є горілка, — Михайло, всміхаючись, згадує. — Я відповів, що сам не п’ю і йому не бажаю.
Зайшли у хлів. Побачили нутрій: «Что это?». Високі — у 2 метри зростом, дорослі чоловіки, а питання, немов у неповнолітніх…
Несподівано запрацювала рація. Михайла з дружиною повели до штабу.
— Йду дорогою й думаю: зараз, як роздягнуть, а в мене тату: козак з тризубом, і шабля, і червоно-чорний прапор! Там і покладуть…
Стояли годину під школою. Видалось вічністю. Освітлення — катма. Орки повиривали решітки з вікон, повибивали двері. Нещодавно відремонтовану затишну сільську школу годі було впізнати. На фасаді хтось балончиком коряво вивів «Улан Удэ, Cтавропольський край».
…Вийшов офіцер віком за 30 років: «Старий, на тєбя інформаціі нет. Смотрі, что-то будешь сдавать, убьем!».
«Та, яка в мене інформація. Навіть телефону немає… Дай цигарку!» — кинув Михайло.
Той дав.
— Я закурив, закашлявся. І знову: «Не підходьте до мене. Може, «корона». Відійшли. Михайло взяв дружину під руку та ходу додому.
— Лягли спати. Я кажу: «Одягну броник. Якщо вночі прийдуть, то хоча б когось вб’ю». Дружина заплакала, поцілувала. Так і заснули…
О 6-й ранку ворожа техніка завелася. Гул стояв страшний. Колона пішла далі, до Горіхова. Під час виходу одній хаті, де жила одинока літня жінка, знесли дах.
За час «постою» в селі орки порозкрадали всі магазини. Розстріляли машину з двома місцевими хлопцями, які випадково виїхали їм назустріч. Машина вибухнула. Михайло ходив і збирав їхні залишки… Наступного дня односельці зібралися і поховали хлопців… Рашисти знищили машину «Укрпошти», в якій був водій і дівчина, що розвозила пенсію. Вбили двох поліцейських. Згодом селяни знайшли вбитих людей у полі. Труп біля бензовоза. Хотіли забрати, але зайшли наші війська та попросили не чіпати, щоб зафіксувати злочини російської армії. Зрештою всіх поховали.
Михайло просився до хлопців у ЗСУ.
— Я учасник АТО. У 2015 році воював у Маріуполі, Широкиному, Лебединському, у 2019 році — в Авдіївці, на «Промці», шахті «Бутівка»…
Не взяли — порадили звернутися до військкомату. Тож пішов до запорізької тероборони.
…Під час боїв за село один із наших місцевих хлопців мав коптери та допомагав ЗСУ. Виїжджав, здобував інформацію. Та 9 березня він підірвався — наїхав автівкою на міну (коли орки відходили, замінували краї дороги). У машині загинуло двоє, одного поранило. Після цього батько загиблого Героя, місцевий фермер, віддав територіалам пікап. Михайло з побратимами його зміцнили та встановили здобутий як трофей російський кулемет «Утьос». Налагодили через тероборону взаємодію зі ЗСУ та здійснили декілька рейдів помсти ворожими тилами. Знищили два бронетранспортери, беху та вантажівку. Живу силу не рахували.
— Ми добре знаємо місцевість. Підлітаємо — орки риють окопи. Вдарили і в яр — на інший фланг! Там вдарили і відійшли. Наш земляк — батько Махно — воював на кінних тачанках, а ми — на позашляховику. Він бив москаля, і ми б’ємо! — цідить крізь зуби Михайло. — Ці звірі знущаються над мирним населенням, виганяють із хат, грабують, вбивають невинних. Пишуть на парканах, що атовців та тероборонців знайдуть і розстріляють… Наш «Махновець» переконав багатьох, хто в хаті господар. Ми готові йти в наступ, атакувати їх щодня, щоб в окупантів земля під ногами горіла.
