Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
На війні всім знайдеться робота. Хочеться бути потрібним і допомагати, чим можеш. Художник Олександр Клименко долучився до евакуації мешканців зі зруйнованого Ірпеня. Пан Олександр — іконописець і співавтор проєкту «Ікони на ящиках з-під набоїв», який є спонсорським для Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Шпиталь працює в різних точках України, зокрема і над евакуацією населення з тимчасово окупованих територій.
— Коли почалася російсько-українська війна, я відклав на деякий час писання робіт і виїхав разом зі шпиталем працювати водієм, охоронцем і, зрештою, ким знадобиться. Вже під час евакуації стало зрозуміло, що хворих вивозять переважно «швидкі», а потрібно евакуювати саме місцевих мешканців. Я взяв бус, який належить шпиталеві, і почав цим займатися. Оскільки я люблю не тільки людей, а й тварин, то радо запрошував усіх з домашніми улюбленцями. За цей час кількасот людей було вивезено і близько сотні собак, котів і навіть домашніх пацюків. Війна знищує все живе, єдине, що ми можемо, це своєю любов’ю і співпереживанням перемагати, долати не тільки ворога на полі бою, але й цей жах навколо, — розповідає Олександр Клименко.
Під час першого виїзду волонтерів розвернули, бо територію почали обстрілювати російські окупанти, однак вже наступного дня все вдалося.
— З другої спроби ми змогли приїхати і вивезти людей. Відчуття подвійні, з одного боку просто робиш справу, керуєш автомобілем, а з іншого — творча свідомість все одно фіксує враження. Холодне ранкове проміння ріже щоки, розвалені будинки врізаються в пам’ять. З одного боку задивляєшся на сизуватий серпанок від пожежі незвично красивого кольору, а з іншого — розумієш, який це жах. Людей зустрічаєш усміхнений, всім намагаєшся допомогти, відвозиш їх до Києва, а назад їдеш — плачеш. Бо бачиш це людське горе. Я розумів, що чимало моїх друзів ще там, серед руїн. І хоча ні з ким не вдалося перетнутися, я знаю, що інші волонтери їх вивезли і дуже вдячний. Зараз шпиталь продовжує там працювати, щодня наші «швидкі» обстрілюють, і в мене є підозра, що окупанти налаштовані вбивати саме лікарів, — каже Олександр.
Війна постає перед очима художника цілими образами та картинами, сповненими людського горя.
Покинуті дитячі коляски, залишені машини по той бік мосту, бабусі на ношах, люди, що помирають від знесилення чи поранень. Медики намагаються допомогти кожному. Іноді охочих допомагати навіть більше, ніж тих, хто цього потребує. Хлопці, які тягнуть на собі купу важкого військового спорядження, виходячи з бою, їх просто хитає від втоми, і розумієш, що вони відпрацювали на совість і невдовзі повернуться на передову. Вони надихають жити і працювати. Зараз нам важливо не тільки вижити, а й навчитися жити новим світлішим життям, більш справжнім. Жити й за тих, хто загинув, захищаючи нас. І бути достойними наших захисників. Це важлива місія для українців.
Наразі пан Олександр зауважив, що водіїв на евакуації достатньо, тому і повернувся працювати над циклом робіт, присвячених Маріуполю.
— Маріуполь — це велике горе, невимовний біль, як і Охтирка, Харків, Суми, Ірпінь, Чернігів. Саме в Маріуполі я проводив виставку сім років тому і згадую це прекрасне місто, ці будинки, цю гостинність, цих людей, і розумію, що більшість цього знищено… Попри все, продовжу працювати і робити те, що має робити кожна порядна людина — боротися за незалежність всіма доступними способами, — додає Олександр Клименко.
