У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Підлеглі звертаються до нього просто «Друже Редіс» (з наголосом на перший склад — це старе, ще «фанатське» прізвисько, яке стало бойовим позивним). Так заведено серед «азовців», які ніколи особливо не зважали «на еполети», бо дисципліна серед добровольців — не залежить від чинів і рангів.
Автор цих рядків особисто бачив «азовців» зразка 2014 року — їхні завзяття і готовність до самопожертви справляли враження. Пригадую, найбільше вражало те, що добровольці, які записувалися у новостворений батальйон патрульної служби особливого призначення «Азов’я» ГУ МВС у Київській області (такою була початкова назва підрозділу), активно кепкували з того, що «пацани, ми тепер менти» — бо багато з них були прихильниками субкультури футбольних фанатів, завжди вороже налаштованих проти «фанів» інших клубів і зрозуміло — проти правоохоронців.
Але такі були реалії того часу: футбольні «ультрас» масово стали на бік Революції Гідності, навіть оголосивши тимчасове перемир’я між своїми «тусовками». Саме вони під час ходи вулицями Харкова «перехрестили» путіна на те, чим він є, саме вони, люди переважно цивільні, стали ядром нинішнього «Азову» — окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України. І це саме вони у лютому 2015-го захопили — і разом із побратимами з батальйону «Донбас» — утримали село Широкине, відкинувши ворога на 20 кілометрів від Маріуполя.
Про стосунки «азовців» із кадровими військовими найяскравіше свідчить епізод, свідком якого я був: колега, «дуууже матьорий» полковник НГУ, повернувсь із відрядження і забігши до мене «на чай», поділився враженнями від ревізії, проведеної ним у «Азові»: «Серього, там все „зійшлося“ за відомостями — до патрона буквально. Я лише один серйозний недолік відшукав — уяви собі, пацани „затрофеїли“… гармату, а на облік її не поставили! Ось такий вийшов анекдот — зайва гармата у підрозділі! У цілому — хлопці переважно невійськові, звичайно, абсолютно не схожі на нас, проте вони цілком „путьові“, з пів слова все розуміють, на ходу навчаються…»
Навчалися хлопці справді добре: у підрозділі з’явилися власні артилерія і танкова рота, до лав молоді долучилося багато дорослих, обізнаних у житті та у військовій справі чоловіків. А головне — у ОЗСП «Азов» не на словах, а у реальному буденному військовому житті запровадили стандарти НАТО…
Усупереч рашистській пропаганді, у списку полеглих побратимів, яких «азовці» завжди згадують під час урочистостей (за традицією підрозділу, коли лунав позивний загиблого, у відповідь гучно виголошувалося: «В СТРОЮ!»), чимало людей російськомовних, із російськими прізвищами, і навіть — із російськими паспортами. Про полеглих «азовців» я можу годинами переповідати легенди, і вони справді цього заслуговують, і кожна з біографій для мене — невимовний особистий біль, бо всі вони — МОЇ, всі вони, як і я — нацгвардійці… Одним із полеглих пацанів був 18-річний рядовий міліції Андрій Снітко (позивний «Хома»), сирота, хлопець із Волині, який 2016-го був посмертно удостоєний звання Героя України — він у бою свідомо пожертвував своїм життям, щоб врятувати побратимів, разом із ним смертю хоробрих загинув його друг, фанат луганської «Зорі», 20-річний молодший сержант міліції Олег Аксьоненко (позивний «Аксьон»).
З 2017 року ОЗСП «Азов» очолив друг Редіс, про якого мені стало відомо від його однополчанки, тележурналістки Наталі Коцкович. Вона розповіла, що він є випускником факультету германської філології Київського національного лінгвістичного університету за спеціальністю «Викладач англійської мови», водночас займався спортом, воює з 2014-го, до призначення командував у «Азові» взводом і ротою. У серпні 2019 року на столичному Хрещатику капітан Прокопенко отримав із рук Президента України Володимира Зеленського орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Ще бувши ротним, Денис виклав своє ставлення до війни з путінським рашизмом так: «Я вважаю, що ми досить міцні, щоб кров’ю і потом відвойовувати нашу землю, а не йти на якісь подачки від Росії. Нам не потрібна як подарунок земля, що і так належить нам. Це неправильно. Ми повинні відстоювати свою землю і не маємо права віддавати Донбас в жодному разі…»
На запитання щодо втрат, він відповів: «Якщо чесно, це завжди важко. Хлопці, з якими воював пліч-о-пліч… Але треба завжди мати самоконтроль і холоднокровно мислити у будь-якій ситуації. Тобто, у разі втрат не треба впадати у паніку, необхідно, щоб мозок розсудливо працював, щоб далі виконувати поставлене завдання і не сприймати це близько до серця під час проведення операції…»
До речі, Денис — потомок етнічного карела, який чудом уцілів у Зимовій війні 1939-1940 рр., тому для нього захист України — справа особиста: «Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, але на іншій ділянці фронту, війну проти окупаційного режиму Кремля. У мого діда була така жахлива ненависть до комунізму, до більшовизму, до Совка… Уявляєш, що таке втратити свою родину? Тобто, всі його брати загинули, рідня…»
Варто додати, що після початку рашистської агресії проти України бійці ОЗСП «Азов» ліквідували сотні окупантів та десятки одиниць ворожої техніки й продовжують це робити знову і знову. Так, лише 18 березня вони знищили танк та бойову бронемашину «Рись», ще один танк було підбито. А вранці наступного дня під час рейду до ворожого командного пункту та тилового пункту управління було зруйновано склади боєприпасів, убито кількох високопоставлених рашистських офіцерів та близько взводу ворожої піхоти. Крім того, «Азов» швидко «розмножується»: нацгвардійський спецпідрозділ не лише виявився однією із найнадійніших ланок героїчної оборони Маріуполя — ветерани цього підрозділу, які утворили власний політичний «азовський рух», міцно спаяні бойовим братерством, почали створювати аналогічні підрозділи у лавах ЗСУ і Сил тероборони.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 148/2022 від 19 березня 2022 року майору Прокопенку Денису Геннадійовичу присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Слава Героям!
