Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
12 березня на Луганщині загинув Народний Герой України полковник Валерій Гудзь, який упродовж 2017-2020 років був командиром 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила, й пройшов на цій війні офіцерський шлях від командира взводу до комбрига (позивний «Сімдесят дев’ятий»).
З початком повномасштабного вторгнення рашистів в Україну, вже бувши слухачем Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, Валерій Федорович повернувся в рідну бригаду для організації її підсилення.
Завтра його поховають на малій Батьківщині. Й віддаючи останні почесті Народному Герою, тисячі його фронтових побратимів, рідних та знайомих згадуватимуть все найкраще, що знали про цього дивовижного воїна й людину. Згадуватимемо й ми: так сталося, що й перше, і останнє своє велике інтерв’ю Валерій Гудзь давав кореспондентам АрміяInform. Автор цих рядків товаришував із «Федоровичем» з 2015 року…
«Найважче, коли ти втрачаєш близьких товаришів»
З останнього інтерв’ю полковника Гудзя: «Уже тоді кожен українець визначався зі своїм ставленням до війни. У 2014 році я обрав правильне рішення, мені тепер не соромно спілкуватись зі своїми дітьми і оточенням. Але війна — це неймовірно важко. Особливо, коли втрачаєш близьких товаришів… Або коли ти заступник командира бригади і в тебе гине командир батальйону (мова про Андрія Жука із позивним „Мауглі“, якому присвоїли посмертно звання Героя України). Для мене то була надзвичайна трагедія.
Пам’ятаю, як зустрів машину, що вивозила важкопораненого Андрія… Потім поїхав на місце, де відбувся бій. Повернувся в лікарню у Волноваху. Андрія вже не було серед живих… І я розумів, що потрібно відпрацювати за нього „отвєтку“ — ухвалювати рішення, ставити завдання, контролювати його виконання, особисто виїхати на місце й застосувати певні вогневі засоби… І тільки наступного дня, коли повертався звідти з водієм, я просто взяв і виплакався в машині. Бо не було навіть часу відійти десь, побути наодинці з собою… Досі важко про те згадувати…»
Дорога від взводного і «Чорного комбата» до легендарного комбрига
… 1991 рік. Україна набуває незалежності. Гудзь — курсант випускного курсу Рязанського вищого повітрянодесантного училища. Валерій приходить у стройову частину з рапортом: «Прошу згоди командування на перевід мене у Збройні Сили України…» Штабний офіцерик презирливо копилить губу: «Що, у Хохляндії служити будеш? Та ви ж без нас там загниєте! Або у рабство до америкосів підете!» Майбутній «Сімдесят дев`ятий» себе стримує, й лише тихо промовляє: «Я — українець».
Десять років потому. Миколаїв, 79-й парашутно-десантний полк. Потужні російські спецслужби та наші внутрішні зрадники вже розвалюють армію і флот. Майно війська розкрадається. Відношення населення до людини у формі вкрай зневажливе. Відтак, військові добираються місць служби виключно у цивільному вбранні.
Одного дня майстер спорту з боксу майор Гудзь на вулиці заступається за солдата свого полку, якого била прямо на вулиці зграя цивільних відморозків. Останніх доправляють у травматологію. Але у кривдників солдата знаходяться впливові покровителі. І Валерію Гудзю, який встиг зробити у десанті блискучу кар’єру, щоби не сісти в буцегарню попри його юридично обґрунтовану правоту, доводиться звільнятися в запас.
Деякий час Валерій шукає себе у цивільному житті. І знаходить: у рідному місті йому дають посаду тренера дитячої спортивної школи. Він швидко погоджується, позаяк завжди обожнював возитись із малечею.
За іронією долі в армійський стрій його «повертають» знову ж таки росіяни, загарбавши Крим. «Сімдесят дев`ятий» прийшов у військкомат із вимогою: «Мужики, поверніть мене на службу! Піду на будь-яку посаду, бо війна скоро буде!» Сказано — зроблено. Гвардії майор Гудзь погоджується на першу ж пропозицію. Та приймає посаду… командира мотопіхотного взводу у 72-й окремій механізованій бригаді.
Літо 2014-го року. Район Волновахи. Лінія фронту ще не сформувалась. Відразу декілька різних підрозділів із різних бригад скупчуються й застрягають біля мосту через невеличку річку. На ньому щойно на мінах підірвалися дві бронемашини. Серед присутніх нема жодного кадрового офіцера. Мобілізовані командири та бійці не мають воєнного досвіду. Тому люди розгублені, не знають, що робити.
До скупчення техніки й людей підлітає колона тактичної групи «Сімдесят дев`ятого». Гудзь миттєво орієнтується у ситуації, збирає усіх офіцерів: «З цієї хвилини ваш командир — я! Моє слово — закон! Зараз ви зробите наступне…» За лічені хвилини міст звільнено від пошкоджених машин, техніка підрозділів вишикувана у похідну колону.
«Сімдесят дев`ятий» уточнює, які завдання мають виконати взяті ним під командування підрозділи. Він ставить частину своєї бронетехніки у головний похідний дозор та дає всім розпорядження на максимальній швидкості єдиною колоною покинути цей район. Як тільки підрозділи виконують його команду, зону мосту вкриває безкрай вогню: із території Росії туди зосереджено б`ють «Гради»…
Осінь 2014-го року. Луганщина. Батальйонна тактична група вже комбата Гудзя прямує на зачистку одного з населених пунктів. Зненацька передова рота наривається на засаду. По роті ведеться шалений вогонь із усіх калібрів. Підрозділ із ще не обстріляних. Бронемашини встали, почали неприцільно огризатися по ворогу. Зупинка роти перетворює її на мішень, зривається виконання бойового завдання батальйону.
А вздовж колони вже біжить закривавлений комбат, його поранило кулею у голову. «Сімдесят дев`ятий» стрибає на броню машин, дає накази командирам, приводить до тями панікерів. Врешті рота розгортається у бойовий порядок та йде у атаку, змітаючи усе, як ураган…
2015-й рік. Район Авдіївки штаб 72-ї бригади. Сьогодні Гудзь уже вкотре дає дозвіл на відкриття вогню у відповідь. Сепари гатять із великих калібрів майже по всій лінії оборони бригади. Кілька мін та снарядів лягли у житлові квартали Авдіївки. А на наших «нульових» позиціях є поранені, один солдат загинув. Хлопцю щойно виповнилось двадцять рочків.
Командиру підрозділу, у якому від кулі снайпера поліг цей юнак, «Сімдесят дев`ятий» дає окреме гарячкове напуття: «Бий у відповідь із усього, що маєш! Залий їх вогнем, зажени під землю! А я зараз підключу до бою бригадні засоби»!
«Якщо ти професіонал, то зобов’язаний зробити усе, аби виконати бойове завдання без людських втрат»
Гудзь якось миттєво заспокоюється й роздає «дротом» накази вогневим підрозділам частини. Зазвичай «Сімдесят дев`ятий» витриманий. Оскільки не має права на відкриті почуття. Бо нині він — заступник командира 72-ї окремої механізованої бригади «по бою».
— Ненавиджу втрачати людей. — Наче виправдовується підполковник за свій невеличкий емоційний зрив. — А ще не терплю дешевого патріотизму, коли людей кличуть кидатись грудями на амбразури. Справжній фахівець такими речами гидує. Якщо ти професіонал, то зобов’язаний зробити усе, аби виконати бойове завдання без людських втрат.
Бачачи, що хочу йому щось заперечити, він зупиняє мене жестом руки:
— Так, згоден, війни без поранених й загиблих не буває. Проте я поважаю тільки тих командирів, які думають про максимальну безпеку підлеглих. От ви мене про командира роти Костю «Базальта» розпитували. В нього загинув молодий пацан. Але в мене язик не ворухнеться дорікнути йому ані жодним словом. Ви ж бачили, як він організовує бої й систему оборони шахти «Бутівка». Офіцерська робота «Базальта» просто бездоганна. А ще він дуже гарна й порядна людина. Костя після втрати пацана й досі сам не свій, на темну хмару схожий…
Завдяки офіцерським талантам Гудзя підрозділи бригади захопили позиції, які тримали ворога, мовби у зашморзі
Валерій Федорович продовжує тепло розповідати про офіцерів і сержантів, солдатів батальйону, яким він ще торік командував. А я ледве тамую усмішку. Бо, по-перше, він сам їх відбирав на командні та інші посади й навчив воювати. По-друге, саме від них я наслухався безліч захоплених розповідей про самого «Сімдесят дев`ятого».
Окрім того, днями він був нагороджений недержавним орденом «Народний Герой України». Було за що: великою мірою завдяки його офіцерським талантам підрозділи бригади захопили позиції, які дозволяли тримати ворога, мовби у зашморзі. Й ще на посаді комбата вороженьки нарекли його «Чорним комбатом». Чому так — пояснювати, гадаю, не треба.
Літо 2019-го року. Маріупольський напрямок. Працюю у районі оборони батальйону морської піхоти. Під вечір бойовики починають крити наші позиції з усіх калібрів. А морпіхам їх дістати у відповідь — «не з руки».
— Чекайте! — промовляє біля мене командир взводу Сашко. — Зараз комбат вийде на «двадцять четвертого» комбрига, Гудзя — чули про такого? Його хлопці зліва від нас, а за ними «не заіржавіє». За декілька хвилин величезний терикон, на якому засіли вороженьки, у напівтемряві буквально розквітає блискавками вибухів. 24-та б`є прицільно, й затим противник поводиться нишком кілька діб поспіль…
Валерію Гудзю Указом Президента України №139/2022 присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
