Усі відстрочки від призову зі сталими підставами тепер продовжуються автоматично в Резерв+. Також відстрочку можна буде оформити чи продовжити офлайн в центрах надання адміністративних…
Сьогодні, в День українського добровольця, розповім вам чудову історію про «родинний підряд». Коли ціла династія галичан просто зараз злагоджено, ґрунтовно і по-львівськи вишукано робить на фронті боротьби з рашистами солдатську роботу.
Насамперед про голову родини пана Володимира (з міркувань безпеки прізвища публікувати не будемо. — Авт.).
Отже, козакові вже 51 рік. Як кажуть в Галичині — нівроку хлоп. Сам родом з Дрогобиччини. До 2014 року працював на газогоні. Подейкують, що кожний чоловік має виростити сина, посадити дерево, побудувати дім. Тут він побив всі рекорди — висадив біля хати цілий сад, має будинок. А головне — виховує, аж трьох синів: Юрія, Володимира та найменшого Сашка. До російської агресії, як він сам каже, був справжнім галицьким газдою, жив у спокої та достатку.
Та вісім років тому почалося АТО і пан Володимир сам пішов до військкомату, добровольцем. Там отримав відкоша. Мовляв, у вас трійко дітей — мобілізації не підлягаєте! Але ж ви знаєте львів’ян: якщо вчепилися — не відірвеш. Після певних локальних баталій з бюрократією таки потрапив до війська: до однієї з десантно-штурмових бригад. Був водієм, і разом зі своїм підрозділом пройшов найгарячіші ділянки фронту на Луганщині. Підвозив хлопцям боєприпаси, харчі та воду. Потім були ще ротації: Донеччина, кримський напрямок. Від служби й бійки, як сам каже, не тікав: були і біль від втрати побратимів, і нагороди за добру службу. Демобілізувався у 2015 році. І повернувся до мирної роботи.
Утім, війна тривала. У 2017 році до ЗСУ, в бригаду королівських піхотинців, долучився рідний брат Володимира, який згодом у боях під Горлівкою дістав важке поранення. А у 2018 до лав української піхоти добровільно став старший син Володимира — 23-річний Юрій. Він, як і його дядько, також воював на горлівському напрямку. Того ж року до українського десанту пішов середній з братів — 24-річний Володя.
24 лютого — вогняна дата нашої новітньої історії. З півночі поперли армади орків-рашистів. Уже наступного дня пан Володимир був у місцевому ТЦК та СП. Як і у 2014, йому намагались заперечувати: мовляв, можеш не йти, в тебе троє дітей, а двоє і так в армії, ти вже своє відвоював, ти маєш «бронь» на роботі, мобілізації не підлягаєш. Утім, пан Володимир був непохитний: бажаю служити. Захищати Україну! Крапка! І він домігся, щоб його зарахували в склад окремої десантно-штурмової бригади, де у 2014- 2015 служив сам, і де зараз служить його середній син.
— Хочу туди, до малого. Мені так спокійніше буде, коли буду сина поруч бачити. Розумієте? — переконував працівників терцентру комплектування батько двох солдатів.
І… ви ж розумієте, що батька не зупиниш. Уже за декілька днів солдат-десантник Володимир обійняв свого сина Володю, також десантника.
— Коли я тут побачив батька, то спочатку вирішив, що то сон, — переповідає нашому кореспондентові молодший Володя. — Настільки неочікувано він тут появився. Дуже зрадів, але і сильно занепокоївся. Перед приїздом тата якраз був важкий бій. Ми відбили атаку рашиків. Тепер, коли я знаю, що батько поруч, мені спокійно, але і тривожно водночас.
Пан Володимир з гордістю дивиться на сина. Говорить, що коли солдат спокійний то воює краще. І додає, що тримає зв’язок із сином — Юрієм. Той живий-здоровий. І в найкращих традиціях королівських піхотинців робить з москалів «хороших москалів».
Отак вони і служать, і воюють разом — батько і син, два солдати, два десантники.
— У мене є мрія, яка неодмінно здійсниться, коли ми виженемо цю нечисть з нашої землі, — ділиться найзаповітнішим пан Володимир. — А мрія дуже проста: після війни, коли ми переможемо, я, мій брат, мої сини Юра та Володька зберемось вдома, в селі за одним великим столом, обнімемось і будемо все це згадувати. Вже у мирній Україні. І ця мрія здійсниться! — каже солдат-доброволець, усміхаючись у вуса.
І ви знаєте, я йому вірю: перемога буде за нами! Слава Україні! Героям слава!
Фото Юрія Лелявського
