Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Весна 2014-го. Ще кровоточать рани, завдані українцям у протистоянні з тодішнім режимом Януковича. А на кримську землю вже прийшли наші споконвічні «визволителі» — росіяни, котрі визволяли нас упродовж віків, звівши з білого світу десятки мільйонів наших пращурів. Але сонячного півострова їм замало і вони за наказом свого кремлівського фюрера починають реалізацію так званого проєкту «Новоросія». У перекладі людською мовою — загарбання інших українських регіонів. Допомагають їм у цьому різношерсті покидьки «місцевого розливу» — задурманені російською пропагандою і оковитою громадяни України. Українське військо, над яким упродовж більш як 20 років просто знущалися, босе, голодне і холодне і не може достойно протистояти ворожій зграї. І тоді виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов звертається до всіх українців із закликом взятися за зброю і відстояти рідну землю. Мине кілька років і Олександр Валентинович, згадуючи ті тривожні дні, скаже:
— У мене не було іншого вибору, як звернутися до справжніх патріотів України з проханням не очікувати військкоматівських повісток, не чекати, поки відбудеться відновлення, забезпечення та злагодження Збройних Сил, а йти добровольцями захищати свою країну. Так почалося формування добровольчих батальйонів МВС, Національної гвардії, територіальної оборони. Добровольці з легкою стрілецькою зброєю, за відсутності одностроїв, у власному одязі, без бойової підготовки, але з великими серцями та відповідальністю перед країною пішли на схід і ціною своєї крові та власного життя зупинили набагато сильнішого ворога. А згодом почали визволяти захоплені ним землі. Хто вони, українські добровольці? Будемо щирими і не будемо всіх без виключення ідеалізувати. Але абсолютна більшість цих людей — віддані Україні, безкорисливі у своєму прагненні захистити її від північного супостата. Наприклад, Олександр Обєдко, який сьогодні викладає шкільний предмет «Захист України», один із них.
— Коли росіяни окупували Крим, зрозумів: на цьому вони не зупиняться, — говорить він. — Тож і пішов до військкомату з проханням призвати до війська і незабаром опинився в окремій бригаді армійської авіації. На посаді бортового стрільця гвинтокрила Мі-8.
Які завдання виконували? В основному евакуювали поранених і загиблих, а також бійців, які потрапили у надто складні ситуації та були на волосині від смерті. Щоразу, вилітаючи їм на допомогу, не були впевнені, що повернемося…
У серпні 2014-го гвинтокрил Обєдка вилетів у район Савур-Могили — висоти, яку обороняли кілька десятків наших хлопців. На підльоті до неї Мі-8 був підбитий, але екіпаж зумів приземлити бойову машину у кар’єрі — за метрів 200-300 від сепарських позицій. Командир вертольота Володимир Шлюхарчук, правий льотчик Дмитро Арциленко і борттехнік зазнали поранень і Олександру з правим стрільцем Олександром Піддибаєвим вдалося дістати їх з гвинтокрили і відтягнути на безпечну відстань, оскільки Мі-8 міг будь-якої миті вибухнути: потім нарахували у ньому 54 пробоїни. За кілька годин всіх евакуювали….
— У районі АТО я провів рік, — говорить Олександ Обєдко. — Що найбільше запам’яталося? Бойові побратими, обличчя загиблих молодих хлопців, яким потрібно було ще жити й жити. Пишаюся, що нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Про таких, як Василь Сліпак, у народі кажуть: співак від Бога. Пан Василь був солістом Львівської академічної хорової капели «Дударик», а по закінченні Львівської консерваторії його запросили до Паризької опери. Фіналіст міжнародного оперного конкурсу Armel. Під час Революції Гідності брав участь в акціях української діаспори у Франції. Як волонтер допомагав українським захисникам, познайомився з українськими бійцями і згодом долучився до них.
Улітку 2015 року воював у районі Донецького аеропорту. Повернувшись з фронту, продовжив волонтерську діяльність, даючи благодійні концерти. Але влітку 2016-го знову поїхав на Донбас. У ніч на 29 червня 2016 року група українських вояків, серед яких був і Василь, штурмувала блокпост російських найманців. Василю не судилося повернутися з того бою. Він загинув від кулі зайди-снайпера.
Олександр Астанков навесні 2014-го працював у бізнесі й, за його словами, почувався у цьому грішному житті непогано. Але загострене почуття справедливості привело цього літнього чоловіка спочатку на Майдан, а згодом до одного з українських підрозділів, що визволяли захоплені бойовиками міста і села Донеччини. За словами Олександра, на фронті він робив те, що й інші.
— Мені вже тоді було за 60, але я намагався не відставати від молодших побратимів, — каже він. — Ніс службу на блокпостах, обороняв населені пункти. Зокрема, Водяне — селище, яке розташоване неподалік Донецького аеропорту. Тоді весь той район уходив до так званої сірої зони — території, яка не належала ні нашим, ні сепаратистам. Кілька тижнів ми вели спостереження за навколишньою територією та автострадою. І якось від місцевих довідалися, що бойовики ходять до селян… по самогон. Тож вирішили влаштувати засідку, в результаті чого було знищено трьох сепарів. Решта втекли, покинувши на місці сутички свого товариша — росіянина, як згодом з’ясувалося.
Ми, звісно, не стали добивати пораненого. Зваливши на спину зо 100 кілограмів «живої ваги», відійшли до місця дислокації, надавши перед цим йому першу медичну допомогу. Але вона йому не врятувала життя. Шкода: залишись найманець живим, був би ще один переконливий доказ того, що «настамнєт», як любить повторювати Путін. Згодом до нас прибула невелика група військовослужбовців 93-ї окремої механізованої бригади, підсилена однією БМП. І шматок сірої зони став нашою, українською територією.
Замість епілогу
Ми розповіли тільки про трьох українців, які добровільно пішли боронити рідну землю. Вони були різними за соціальним статусом, релігійними та іншими переконаннями. Але любов до України й люта ненависть до її ворогів змусила всіх трьох полишити спокійне, розмірене життя і взятися за зброю.
