Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Минуло 82 роки після закінчення радянсько-фінської або Зимової війни 1939-1940 років. За умовами мирного договору, Фінляндія втратила частину своєї території, проте ані морально, ані з огляду на втрати обох сторін ця невелика європейська країна переможена агресором не була. Варто зазначити, що радянська росія розпочала цю війну віроломно, як, власне, і всі війни, які вона вела, як і розпочала війну проти України росія вже путінська. Як то кажуть, росіяни при цьому працюють за одними й тими ж методичками. Зрештою, судіть самі.
Так само як сьогодні кремль вимагає позаблокового статусу України та її гарантій не вступу до НАТО, і тоді, далекого 1939 року, СРСР прагнув віддалити радянсько-фінський кордон якомога далі від Ленінграда, пояснюючи це тим, що гітлерівська Німеччина може використати територію Фінляндії як плацдарм для нападу на Радянський Союз.
Щоправда, тоді москва не діяла настільки нахабно. Адже перед вторгненням у Фінляндію вона все ж розірвала дипломатичні відносини з цією країною, і лише через два дні, 30 листопада 1939 року, радянські війська перетнули фінський кордон. Утім, знову ж таки прослідковується схожість, адже, так само як і у 2014-му, кремль тоді створив фейкові «Народний уряд Фінляндії», а слідом за ним — «Фінляндську Демократичну Республіку» та «фінську народну армію». Так само як у 2014-му — ЛНР/ДНР та спроби створення «народних республік» у Харкові, Одесі та інших українських містах, так само як «народна міліція ЛНР» тощо. Звичайно, як у новітній історії росіянам не вистачало місцевого гарматного м’яса, і спочатку сепаратистські бандформування доукомплектовувалися найманцями, а командирами підрозділів призначалися кадрові російські офіцери, так само і тоді — етнічних фінів не вистачало, тож комплектували ким заманеться. А саме — солдатами, зовні схожими на фінів (білявих, північних блондинів). Зрештою, була розгорнута «Народна Армія Фінляндії», яка складалася не стільки з фінів, карелів та вепсів, скільки з білявих слов’ян, більшість із яких були білорусами. Так офіцери в штабі цієї армії і жартували: «Ми не знаємо, чи є фінські міни, але те, що є мінські фіни, це точно!» Відтак таке «фінське народне» формування було створено, але боєздатність його «вояків» була вкрай низькою. Точнісінько так, як 80 років тому — «воїнство» імені гіві та мотороли!
Схожість — і в провокаціях, які тодішня москва використала як привід для вторгнення. Приводом для війни став так званий Майнільський інцидент. 26 листопада 1939 року радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, у якій повідомлялось, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено 9 радянських військовослужбовців. Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з кількох точок спостереження численні гарматні постріли, і, як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок, звідки вони лунали, було занотовано. Зіставлення нотаток показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв’язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад. Так само провокації планувалися і цього року, напередодні вторгнення росії в Україну, втім, сучасні засоби розвідки й інформаційні можливості Інтернету просто унеможливили такий варіант, тож агресор знахабнів та перетнув український кордон без приводу та оголошення війни.
Абсолютно ідентичним є і такий штамп, як «асвабадітєлі». Тодішня радянська пропаганда зверталась як до військ, так і до цивільного населення, виправдовуючи війну потребою захистити Ленінград, але також згадувала і про звільнення фінського народу. «Ми йдемо у Фінляндію не як завойовники, а як друзі фінського народу», — стверджувалось в інструкції для військ, виданій 23 листопада політичним управлінням Ленінградського військового округу.
Так само як — бравурність російських військ, переоцінка своїх та недооцінка можливостей противника. На той час у СРСР вважали, що війна буде завершена упродовж двох тижнів. На 250 тисяч фінських солдатів припадало до 1 мільйона радянських, 30 танків проти 3 тисяч, 130 літаків проти 3800. У Москві не очікували серйозного опору з боку фінів і розглядали кампанію як «військову прогулянку».
Основного удару Червона Армія завдала з двох напрямків — 7-ма армія мала подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-та армія завдавала ударів на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини (також спостерігається схожість генштабівських планів, чи не так?!). Добре озброєна, ця армія, маючи велику кількість танків та артилерії, стрімко просувалася вперед, фінські війська відступали, не маючи достатньої кількості протитанкових засобів (на щастя, у новітній історії західні союзники Україну цими засобами озброїли добре!). Втім, одразу далася взнаки неузгодженість дій радянських військ: артилерія та авіація діяли окремо від завдань піхоти, танки використовувалися неефективно. Підрозділи, вислані СРСР воювати у Фінляндію, загалом вважались одними з найкращих військ червоної армії. Однак їм бракувало організованості, гарного командування, вишколу та оснащення, чим можна пояснити те, чому поставлені перед ними завдання не були виконані. До того ж фіни не були приголомшені, евакуація мирного населення з небезпечних районів розпочалася одразу після Майнільського інциденту, війська при відступі густо мінували територію, почали діяти численні лижні загони: добре обізнані з місцевістю вояки зненацька атакували колони радянських військ, добре замасковані снайпери завдавали значних втрат червоній армії. На додачу зіпсувалась погода — червоноармійці ще були у літній формі, радянське рушничне мастило на морозі тверділо, акумулятори вантажівок виходили з ладу. У війну вступило «Державне управління спиртних напоїв» Фінляндії, яке взялося до масового виготовлення пляшок із запалювальною сумішшю — саме фіни назвали цей витвір «коктейль Молотова». За три місяці Зимової війни випущено 500 тисяч таких пляшок, і фіни вдало підпалювали ними радянські танки.
Як бачимо, навіть примхи погоди та відставання обозів ворожих військ від авангарду, «коктейлі Молотова» та «бандерівське смузі» — і в цьому ці дві війни схожі!
За вторгнення у Фінляндію СРСР тоді виключили з Ліги Націй. Втім, це не зупинило агресора. Як, власне, і сучасні рішення ООН, яка, на жаль, на восьмому десятку років свого існування показала таку ж саму беззубість та нікчемність у питаннях протидії агресорові, як і колись її попередниця, Ліга Націй…
Варто згадати і українців у тій давній війні. Більша частина їх брала участь у бойових діях з радянського боку, адже дві дивізії комплектувались саме в Україні. Одна з них потрапила в оточення і майже вся загинула, намагаючись вирватись з фінського кільця. У цілому, кількість загиблих українців, що воювали в складі червоної армії оцінюють в близько 40 000 осіб. Але воювали українці й з фінського боку. Перші українські підрозділи були сформовані у 1940 році. Добровольці здебільшого набиралися з-поміж радянських військовополонених. На озброєнні була фінська та радянська зброя. Однострої були фінськими з чорними кашкетами з синьо-жовтою околицею і тризубом, хоча в багатьох випадках українські добровольці продовжували носити радянську форму, доповнюючи її мазепинками. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції. Одним із найвідоміших командирів українських добровольців у Фінляндії був письменник Юрій Горліс-Горський.
Бойові дії у Фінляндії тривали 105 днів. СРСР втратив від 422 до 722 тисяч убитими, пораненими, обмороженими й полоненими, у фінському полоні опинились до 3000 осіб, зокрема понад 300 командирів, 17 тисяч осіб зникли безвісти. Втрати СРСР становили до 40% бойового складу залучених частин і суттєво переважали втрати фінської сторони (понад 70 000 осіб, зокрема 50 000 поранених і тих, хто пропав безвісти, та 23 000 убитих і померлих від ран, до радянського полону потрапили 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів).
Оцінки втрат у сучасній, а тим більше — радянській історіографії, мають суттєві розбіжності. Втім, одне залишається фактом: маючи перевагу у військах та озброєнні у рази СРСР поклав у фінських лісах набагато більше людей, ніж загинуло фінів. Це й не дивно, адже останні завзято воювали, захищаючи власну землю. Точнісінько, як і сьогодні — втрати російського агресора на порядок більші, аніж втрати українських захисників.
Ну, і наостанок — особисте… Дід ніколи не любив розповідати про «фінську кампанію», як звикли називати Зимовою війною у тодішньому СРСР. Можливо, якраз тому, що втрати радянських військ були просто величезними. Але мені з дитинства запам’ятався один маленький факт. Коли у 1936 році командири червоної армії їхали воювати в Іспанію, дід, на той час лейтенант-артилерист, потрапити туди не зміг, адже не був одруженим. Виявляється, вже тоді кремлівська верхівка усвідомлювала той факт, що назад, до тюрми народів, можуть повернутися далеко не всі, тож утримували «інтернаціоналістів» заручниками — власними сім’ями. А ось війну з фінами вони насправді розглядали як легку прогулянку, тож обмежень з огляду на сімейний стан не було. Але 105 днів втрат і ганьби у засніжених лісах показали, наскільки та прогулянка була легкою. Як, власне, і нинішня російська авантюра, коли війська отримали сухпайок на 3 дні, оскільки на захоплення Києва кремль відводив їм якихось 48 годин. Втім, тримаємо стрій, триває 19 доба нашої героїчної оборони! І — віримо у те, що наші західні союзники будуть більш рішучими, ніж далекого сорокового року, коли вони були союзниками Фінляндії!
