Суд Києва визнав винним блогера, який брав участь у створенні відео із закликами до силового спротиву військовим ТЦК, поліції та СБУ. За рішенням суду, чоловіку…
У найважчий період збройної боротьби Армії УНР за збереження української держави полковник Віталій Гудима з честю виконував чи не найскладнішу службу.
Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом.
За надзвичайно складних умов досвідчений офіцер спромігся проводити мобілізаційні засоби злагоджено й ефективно, отримавши від Військового міністра УНР подяку «за відмінно проведену мобілізацію».
Невдовзі досвідченого полковника «за відзнаки по службі» підвищили до рангу генерал-хорунжого.
З нагоди 165-річчя від дня народження Віталія Авксентійовича Гудими АрміяInform розповідає про життєвий та бойовий шлях призабутого українського військовика.
Майбутній кадровий військовослужбовець та один із будівничих модерного українського війська доби Української революції 1917‒1921 років Віталій Гудима народився 15 лютого 1861 року в Полтаві.
Походження зі спадкової дворянської родини Полтавської губернії відкрило юнакові шлях до військової освіти та кар’єри. Після випуску з 4-ї московської військової гімназії юнак закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище.
Завершивши навчання в чині підпрапорщика, Віталій Гудима служив у 54-му піхотному Мінському полку. Згодом став ад’ютантом штабу Полтавської військової бригади, служив у 63-му піхотному резервному батальйоні.
Височайшим наказом за відміни по службі підвищений в полковники 1913 р. травня 6. На підставі Височайшої волі 12 лютого 1915 року нагороджений світлобронзовою медаллю по зразковому виконанню загальної мобілізації 1914 р. для ношення на грудях на ленті ордена Білого Орла. (Відомості про проходження служби Т.в.о. Начальника Мобілізаційної Управи Військового Міністерства УНР Генерал-хорунжого Гудими (ЦДАВО України, фонд 1075, опис 2, справа 79, аркуш 155-155 зворот)).
Віталій Гудима проходив службу в піхотних частинах, поступово здобуваючи чергові звання до чину полковника, який йому було присвоєно 1913 року. Біографічні довідки військовика свідчать про його глибокий адміністративний досвід.
Зокрема, офіцер був залучений до організації та проведення мобілізаційних заходів для термінового масового залучення особового складу до війська з огляду на початок Першої світової війни, на початку якої він був черговим штаб-офіцером управління начальника Віленської місцевої бригади.
За зразкове проведення мобілізації у 1914-му та 1915 році, а також іншу адміністративно-організаційну роботу полковника Віталія Гудиму неодноразово відзначали нагородами. Це засвідчує високий фаховий рівень, досвід та старанність військовика по службі.
Високий рівень освіти та здобутий під час служби в російській імператорській армії адміністративно-організаційний досвід зробили полковника Віталія Гудиму вкрай затребуваним фахівцем під час розбудови українського війська у 1917‒1921 роках.
Облік військовозобов’язаних та призов на військову службу, управління тиловими ресурсами, організація канцелярської роботи були вкрай необхідні для створення збройних сил України.
Фахівців з відповідними компетенціями бракувало, що робило таких професійних кадрових військовиків практично незамінними на службі в армії Української Держави часів гетьманату Павла Скоропадського та Армії УНР доби Директорії.
Наказом Армії Української Держави під ч.7 призначено Ніжинським повітовим військовим начальником 1918 року травня 29. <…> Наказом війську УНР від 15 вересня 1920р. ч.24 зараховано на дійсну українську військову службу по піхоті з затвердженням в ранзі полковника зі старшинством з 1913 р. травня 6. (Відомості про проходження служби Т.в.о. Начальника Мобілізаційної Управи Військового Міністерства УНР Генерал-хорунжого Гудими (ЦДАВО України, фонд 1075, опис 2, справа 79, аркуш 155 зворот — 156)).
На службу в українській армії революційної доби полковник Віталій Гудима прийшов наприкінці травня 1918 року, обійнявши посаду Ніжинського повітового військового начальника.
Відтак полковник служив спочатку в Армії Української Держави, а після повалення влади гетьмана Павла Скоропадського — в Армії Української Народної Республіки. У січні 1919 року під тиском більшовицького наступу опинився в Могилеві-Подільському.
У Могилеві Віталій Гудима знову виконував функції повітового військового начальника, брав участь у боях з російськими загарбниками за Бердичів і Проскурів. У біографічній довідці військовика зазначено:
При наступі більшовиків приймав участь у походах: а) в складі управлінь повітових військових начальників Ніжинського й Могилівського з 17 січня 1919 р. по 1 вересня 1919 р.; б) в складі 3 запасової стріл. бригади і 1 кулеметної дивізії з кінця червня 1920 р. по 20 жовтня 1920 р. і в) в складі Мобілізаційної управи Військового міністерства під час евакуації м. Кам’янця — з м. Кам’янця до м. Ченстохова (Польща) з 15 листопада по 3 грудня 1920 р.
З 20 жовтня 1920 року полковник Віталій Гудима обійняв посаду начальника мобілізаційного управління Головного мобілізаційно-персонального управління Військового міністерства УНР. Брав участь у наступі Армії УНР на Київ.
Це призначення припало на найскладніший етап існування Дієвої Армії УНР. Українському війську критично бракувало особового складу, воно мало серйозні проблеми зі зброєю та постачанням.
У такій ситуації сфера посадових обов’язків та діяльності полковника Віталія Гудими була критично важливою, адже без поповнення лав війська через мобілізаційні заходи армія не мала жодних шансів продовжувати вести бойові дії.
У цей надзвичайно складний час полковник Віталій Гудима спромігся проявити високий рівень професіоналізму, зробивши все можливе для максимального залучення військовозобов’язаних до Дієвої Армії УНР.
В особових документах військовика збереглися дані про отримання заохочень за відмінно проведені мобілізаційні заходи. Вони засвідчують, що робота офіцера мала високий результат.
«Подяка п. Військового Міністра за відмінно проведену мобілізацію в м. Могіліві на Поділлю оголошена в наказі по Головній управі Війська УНР 5 червні 1920 р. ч. 114», — зазначено у «Відомостях про проходження служби … генерал-хорунжого Гудими».
«За українську службу мою щиру подяку за проведену мобілізацію по Могилівському повіту від ком[андира] 3-ьої Заліз[ної] стріл[ецької] дивізії і Військового міністра», — сказано в обліковій реєстраційній картці військовика.
Ще одним заохоченням Віталія Гудими стало підвищення до рангу генерал-хорунжого, здійснене згідно з наказом від 22 жовтня 1921 року зі старшинством від 20 жовтня 1920 року.
Присвоєння генеральського звання засвідчило визнання заслуг військовика та повагу до нього. Утім, воно не змогло принести йому ні можливостей для самореалізації, ані спокійної старості чи достатку.
Після воєнної поразки й інтернування частин Армії УНР у Польщі Віталій Гудима опинився в еміграції, де військовому довелося сповна скуштувати гіркої долі вигнанця — розлучитися з рідними та тривалий час перебувати в таборі для інтернованих.
«На еміграції покійний генерал перебував на початку у Ченстохові й потім за дротом, у Калішському таборі для інтернованих. Задротянське життя в дощаних продувних бараках, не завжди задовольняюче відживлення й туга за родиною (залишив на Україні дружину у сина Ярослава) відразу ж розпочали розрушати колись міцний, загартований організм. А останній тяжкий рік з його лютою зимою зовсім доконав покійного», — сказано в некролозі Віталія Гудими. (Генерал Віталій Гудима // Табор: воєнно-літературний журнал. 1929. Січень-березень. Ч. 10. С. 101).
Наприкінці життя, щоб заробити на хліб та відволіктися від гірких думок про тяжку скруту, в якій він опинився, військовик навернувся до іконопису. Ймовірно, це стало його останньою розрадою незадовго до відходу в потойбіччя.
Помер Віталій Гудима 19 лютого 1929 року в міському шпиталі Святої Трійці в Каліші. Поховали генерал-хорунжого 22 лютого 1929 року. Могила військовика, на жаль, не зберіглася.
«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр»: Сергій Тимошенко пройшов Листопадовий рейд до останнього бою
Віталій Гудима не був звитяжним воєначальником чи помітним громадсько-політичним діячем. Однак його життєвий шлях є прикладом малопомітного на перший погляд, однак вагомого жертовного служіння Україні й українському народові.
