Ексклюзивно у день Служби безпеки України АрміяInform після спілкування з представником Обʼєднаного центру координації пошуку та звільнення полонених, незаконно позбавлених…
Кілька разів сідав за комп’ютер, щоб написати цей текст. Але навіть перші слова кілька днів не давалися — мене, 56-річного десантника, за плечима якого чотирнадцять років участі в кількох війнах — душили сльози. Врешті-решт, зібрав волю в кулак: бо про цю дивовижну, тендітну та водночас відчайдушну жінку-воїна слід не статті писати, а романи. До речі, вона була однією з героїнь книги про жінок на війні «Дівчата зрізають коси», що отримала Шевченківську премію.
…Ми познайомилися з нею на виставці витворів ветеранського мистецтва, серед яких Іринка мала власну експозицію авторських ювелірних прикрас. І вже за кілька хвилин, швидко знайшовши спільних знайомих по війні з кремлівським карликом, ми заговорили з нею однією мовою — як рідня, розуміючи одне одного з півслова.
Потім спілкувалися телефоном. Іра з гумором сприймала те, що я називав її «Трояндочкою» (про це — нижче). Якось я замовив їй намисто в подарунок своїй старшій доньці на день народження — з підвісками у формі улюблених моєю дитиною гортензій. А востаннє, як виявилося, ми бачилися перед новим, 2022 роком. Бо на другий день нашестя рашистської орди, знову зі зброєю в руках, вона загинула в нерівному бою під час відбиття атаки ворога.
Чому «Трояндочка»
До участі в подіях на Майдані та в АТО Іринка була успішно дизайнером ландшафтів, спеціалізуючись на створенні трояндових садів і оранжерей. Та й сама вона була схожа на троянду, від вигляду й аромату якої паморочиться голова. Вона була дослівно чарівною, й від неї прямо віяло теплом, добротою та щирістю.
А ще в ній відчувалися… шипи. Але направлені вони були не назовні, а всередину її душі. Бо чотири роки участі в боях, виду смерті й крові, поту та сліз далися їй взнаки. У мирному житті її рятували від тяжких повоєнних синдромів лише знову ж таки квіти — але вже в новій, ювелірній іпостасі.
Крок до смерті, кошенята й мінометні ящики
Авдіївська промзона. Зима 2015 року. В улюблениці взводу кішки Машуні почалися пологи. А в жодному окопі, бліндажі й підвалі не знайшлося підходящого ящика під кубло для приплоду. Тому засліплена чи не материнськими почуттями Ірина, про все забувши, добігла до ближніх тилів і стрибнула у першу-ліпшу приховану автівку. Рвонула до недальніх розбитих обстрілами гаражів. Знала, що ту локацію іноді використовували для роботи наші мінометники, там мали бути порожні ящики з-під мін.
Заїхала у комплекс, вискочила на всипану залізяччям землю, огляділася. І тут… з навколишніх боксів організованою зграєю тінями виринули здоровенні бородаті дядьки. Вдягнені вони були у казна-які камуфляжі, знаків розрізнення не мали. Оточили жінку, стали стовпами, мовчки розглядали з якимись хижо-зацікавленими виразами закопчених облич.
Ірина знала, що витворяють бойовики з полонянками. А вона була ще й у формі, з погоном та шевронами. У такій ситуації залишалося тільки молитися, щоби вбили швидко, не мучачи.
Руки жінки рефлекторно смикнулися до плеча, до правого стегна… О Господи, ну, що за лишенько — у поспіху, роззява, зоставила у бліндажі автомат і пістолет. Звідти до гаражів було рукою подати, тож їй і на думку не спало, що тут можуть критися якісь зайди. У голові кілька разів анекдотично дзенькнуло: «Це заліт, боєць! Заліт!»
На душі стало моторошно й пусто. Знала ж бо, що витворяють бойовики з полонянками. А вона ще й у формі, з погоном та шевронами. В такій ситуації залишалося тільки молитися, щоби вбили швидко, не мучачи. Але тут до Ірини ступив, мабуть, старший серед них. Та неочікувано обізвався рідною: «Ну, і хто ми, паняночко? Що тут робимо, кого шукаємо?»
Іра ледь не розревілася від полегшення, затараторила про кошенят, кубло і ящики. Чоловіки ж, тамуючи усмішки, м’яко її заспокоїли. Вони, мовляв, зараз допоможуть із тарою. Бігцем розсіялися по боксах і за кілька хвилин набили ящиками її автівку під самий дах. Домовилися про зв’язок із її підрозділом та «благословили на поміч» кошенятам.
…То був перший і водночас останній раз, коли солдат Цвіла на фронті хоча би на хвилинку випустила із рук зброю…
Етнічний німець — громадянин РФ і український воїн
2020 рік. Виставка ветеранських витворів мистецтва. Цікавлюся в «Трояндочки» про її найважчий день на фронті. Жіночка відмахується: що такого, кожен день на війні — як на війні. Душевного болю завдає лише втрата побратимів. А найболючіше — це коли звістка про їхню смерть наздоганяє тебе тут, у царині цивільної байдужості. Вона почувалася буквально розчавленою горем, коли вже після звільнення в запас побратими їй оповістили про загибель від снайперської кулі колишнього бойового напарника.
Її привели до нього на позицію зі словами: «Ось тобі новий боєць, введи його в курс справ, буде твоїм напарником». А чоловік мовби задерев’янів. Мовчав декілька хвилини, лишень розглядав її якось… задумливо, із журою… Потім вони разом пройшли таке, чого не побажаєш і ворогу. Думали однаково, ділилися останнім. «Казах» став для неї наче старшим братом і другом, вона йому — подругою і посестрою.
Загиблий етнічний німець Віктор Штанг із висланих Сталіним німецьких родин у Казахстан, приїхав битися за Україну з Росії, владу якої люто ненавидів.
Чому «Казах»? За походженням Віктор Штанг був етнічним німцем із висланих Сталіним німецьких родин у Казахстан. Звідси й позивний. Віктор досконально вивчив українську, завів собі козацького чуба. Взагалі ж він приїхав битися за Україну з… Росії, владу якої люто ненавидів. А от у Ірини ненависті до росіян не було й нема. Огида тільки. Гірше ставлення хіба що до «наших» запроданців та байдужого ситого чиновництва.
Час повстання, квіти, рукотворні раритети
Після звільнення в запас. Цвіла могла щиро спілкуватися з людьми тільки у своєму ветеранському середовищі. Жінка щиро казала, що й через два роки після звільнення її до сказу доводило, наприклад, звернення до неї касирів у крамниці російською. А якось у маршрутці схожий на бугая водій їй бовкнув: «Знаємо, чим ви цю убедешку в АТО заробили». Тоді їй подумалось: «Господи, як гарно, що я без зброї! Не розуміють отакі тварюки, кому завдячують своїм ситим стійлом!»
Якраз «ватний» світогляд обивателя не дав їй повернутися у професію, до створення трояндових садів. Навіть попри те, що деякі колишні клієнти допомагали її підрозділу у зоні бойових дій матеріально, зноситись зі своїм бізнесовим минулим вона себе так і не примусила.
Спочатку Іринка розпочала втілювати у життя давній задум — створення першого українського трояндового вебсайту, де була би зібрана абсолютно вся-вся інформація про троянди: як вони ростуть, як різні сорти поводяться в нашому кліматі, до чого примхливі тощо.
Маючи численну власну колекцію троянд, відповідно мала й багато інформації, спостережень, фотографій, щоб поділитися ними з українськими поціновувачами троянд. Ружа в поезії, троянда в творчості українських письменників, художників і так далі — тобто весь діапазон трояндового існування. Зробила сайт — «Час троянд».
Якось у маршрутці схожий на бугая водій бовкнув Ірині: «Знаємо, чим ви цю убедешку в АТО заробили». А їй подумалось: «Господи, як гарно, що я без зброї»
Утім, цього їй було замало. Вона знову поставала як творча особистість. Саме закоханість у квітковий світ витягала її з глибокої депресії, дарувала друге дихання. Ірина захопилася створенням ювелірних прикрас із флористичними мотивами. Цвіла захистила бізнес-план та виграла кілька грандів однієї з міжнародних благодійних організацій. На отримані кошти майстриня закупила обладнання з виготовлення оздоблень. Що з того вийшло — на фото.
…Іринці ще би було жити й жити, творити, дарувати людям радість і красу. Але зайшла на нашу рідну землю ця тупа безжалісна й бездушна орда, яка вбила не тільки її, але й уже сотні жінок, старих та дітей. «Трояндочку» добре знали й поважали сотні безстрашних ветеранів у двох добробатах та підрозділах ЗСУ. Ми відплатимо за тебе, посестро, й за них сторицею! Царство тобі Небесне…
