Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Ще не відомо, починається масштабне вторгнення чи все ж таки поки що Мордор зупиниться на нинішній лінії розмежування, рятуючи те, що в них там замість обличчя, перед своїм лохторатом і водночас уникаючи великої війни. Але з кожною годиною дедалі більше схоже на перше.
Що це означає, крім, звісно ж, дуже важких часів попереду? А це передусім означає визнання.
Якщо всупереч здоровому глузду, наражаючи свою країну на пекельні санкції, загрозу економічного колапсу та військової катастрофи, Путін таки шле армію на нас — це тому, що він нарешті у нас повірив. Він зрештою визнав, що без окупації всієї країни нас уже ніяк, жодними гібридними методами, не повернеш у стійло Імперії Зла.
Ми спромоглися довести, що ні за яких обставин не станемо частиною «русского міра», не будемо десятиліттями терпіти «царя-батюшку», оспівувати ГУЛАГ, називати чорне білим і навпаки. Ми змусили визнати себе вільними людьми, європейцями, громадянами. І оскільки існування нас таких не сумісне з існуванням Імперії, нас лишилося тільки знищити фізично. Кремль нарешті повірив у наші сили та змушений кинути проти нас єдиний ресурс, який ще вважає дієвим — величезну озброєну орду. Це — визнання, хоч і поєднане з екзистенційним викликом.
Так само в нас повірили Байден та Джонсон. Нас бачать спроможними вистояти у двобою з Імперією, такими, яким бракує лише «Джавелінів» та «Стінгерів», але не бракує ні мужності, ні гідності, ні військових вмінь. Зброю дають тим, у кого вірять, а тим, кого просто жаліють — дають притулок у таборах біженців. Це — визнання, заслужене нами на барикадах Революції Гідності та за вісім років військового опору Імперії.
Нам лишилось самим повірити у свої сили. Побачити себе очима Байдена, Джонсона, та, як не парадоксально, очима Путіна. Побачити у дзеркалі тих вільних козаків та козачок, які становлять смертельну загрозу в уяві Кремля. І тоді ми приречені на Перемогу.
Євген Дикий
український науковець, ветеран, публіцист, директор Національного антарктичного наукового центру
