У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
У 2014 році «Петрович» покинув роботу в Європі й пішов воювати
З початком бойових дій в Україні були ті, що тікали за кордон, щоб уникнути мобілізації. Проте дехто залишав свій єдиний дохід на чужині й повертався додому, аби боронити рідну країну від ницого ворога. Серед них й командир відділення плавзасобів роти десантного забезпечення окремої бригади морської піхоти молодший сержант Володимир Поляков. У «Петровича», як його тепло кличуть побратими, цікавий життєвий шлях довжиною в 60 років.
Коли водійські права дорожчі за диплом інженера
Чоловік родом із Ананьєва, що на Одещині. Ще в радянські часи здобував освіту інженера-механіка, але так і не закінчив інститут.
— Тоді часи були такі, вища освіта не була актуальною, бо не гарантувала гарний заробіток. Тому після 3 курсу я облишив навчання і вирішив піти шляхом батька — став, як і він, водієм. Ця робота була мені до душі, я ж за кермом відтоді, як до педалей дотягнувся. Навіть в армії водієм був. До слова, строкову службу проходив у Німеччині у 80-ті роки. Після чого повернувся додому і влаштувався водієм-далекобійником. Спочатку працював в Україні, а потім переїхав на постійний заробіток до Європи. Таким чином водійські права стали мені в нагоді куди більше, ніж диплом інженера, ‒ пригадує Володимир Поляков.
«Вальдемаре, це не ваша війна, і там обійдуться без тебе»
У Європі «Петрович» працював аж до війни. Коли в Україні настали смутні часи, він просив дружину читати йому новини, дуже переймався тим, що відбувалося вдома. Володимир розумів — він голова родини і має її забезпечувати, але весь цей час його душа боліла і рвалася додому. Тож чоловік після закінчення контракту попрощався з високооплачуваною роботою за кордоном, щоб боронити свою землю.
— Пам’ятаю, як прийшов до начальника і сказав, що повертаюсь додому, бо там війна і треба захищати свою країну. Він сказав мені: «Вальдемаре, це не ваша війна, і там обійдуться без тебе», але я розумів, якщо ми всі будемо за кордоном, то хто протистоятиме ворогу? Мусимо повертатись. Збираючись додому, запропонував своєму старому другові, якому свого часу допоміг влаштуватися на роботу за кордон, їхати разом зі мною. Але він сказав, що йому й тут непогано. Ось так і обірвалася дружба довжиною в життя, ‒ із сумом пригадує молодший сержант Володимир Поляков.
Від волонтерства — до служби у спецпідрозділі «Шторм»
У серпні 2014 року чоловік повернувся додому. Він намагався якнайшвидше із мирного життя адаптуватися до військового. Спочатку Володимир приєднався до громадської організації «Самооборона Одеси». Там за ним закріпили мікроавтобус, яким він возив поранених із військового шпиталю на різноманітні культурні заходи, відправляв воїнів додому після реабілітації, а також возив із Одеси бійців на ротації.
— Тоді мені було 53. Під час поїздок я багато спілкувався з військовими і думав: діти воюють, а я тут чим займаюся? Звісно, волонтерство — важка і потрібна справа, але я повернувся додому не допомагати тим, хто воює, а бути з ними пліч-о-пліч. Тож вирішив йти служити, ‒ говорить «Петрович».
Спочатку Володимир проходив службу у спецпідрозділі «Шторм», куди чоловіка взяли без зайвих запитань, адже свого часу відважний одесит впіймав серійного вбивцю, за що отримав нагороду та навіть зброю. Проте вже через місяць «Петрович» усвідомив, що служба в поліції — то не його.
Якщо поруч надійні побратими — труднощів не помічаєш
Наступним етапом стала служба у 26-й артилерійській бригаді.
— Пригадую, як прийшов до військкомату і твердо заявив, що можу водити будь-який транспорт. Оскільки водіїв не вистачало, вже зовсім скоро мене викликали до збірного пункту. До речі, моя люба дружина дізналася про те, що йду на фронт, коли я вже зібрав речі. Ось так у дверях із рюкзаком і попрощалися, ‒ розповідає військовий.
Після злагодження на Ширлані Володимир Поляков потрапив до ремроти 26-ї артилерійської бригади, у складі якої вже за 2 тижні вирушив на передову.
— Спочатку було лячно, але перед очима були ті поранені воїни, геть діти, які ще й пожити не встигли, тож страх відступав. Крім того, з часом до всього звикаєш, а якщо поруч надійні побратими — то взагалі не помічаєш труднощів, ‒ ділиться враженнями Володимир.
В артилерійській бригаді «Петрович» прослужив до 2019 року. За 4,5 роки він змінив чимало посад, набув неоціненного досвіду і знайшов вірних друзів.
Стрибки з парашутом, кілометри фронтових доріг і найбільший страх «Петровича»
Після закінчення контракту Володимир повернувся додому. Через місяць він поховав маму… Не хотілося у такий час бути далеко від дому, тому він дослухався до поради побратимів, які запропонували йому спробувати піти до новоствореної бригади морської піхоти.
— У моєму віці зазвичай у морську піхоту не беруть через неабиякі навантаження, тому я вже й не сподівався, що мені пощастить. Однак чи то через досвід, чи то через впертість мені вдалося поповнити лави морпіхів. Спочатку служив у розвідроті старшим водієм взводу управління, нині ж я командир відділення плавзасобів у роті десантного забезпечення. Ми готуємо наших хлопців до стрибків, проводимо для них тренування й необхідний інструктаж, обмінюємось досвідом з іноземними колегами, зокрема, цікаво було попрацювати з американськими морськими котиками, ‒ розповідає морпіх.
У березні молодшому сержанту Володимирові Полякову виповниться 60 років. Попри це на його рахунку 4 стрибки з парашутом і сотні кілометрів фронтовими дорогами. І найбільше чого він боїться — це позбутися можливості стояти в строю зі своїми побратимами.
— Перед тим, як йти на війну, я сходив до церкви, попросив прощення у кого завинив і пробачив тих, хто завинив переді мною, бо добре знав куди і навіщо їду, тож був готовий до всього. І на сьогодні, крізь призму всіх подій, можу сміливо стверджувати — це найкращі роки мого життя. Я був тут, коли все почалося, і навіть коли мені скажуть, що вік не дозволяє залишитися, все одно буду тут, нехай добровольцем, нехай партизаном. Поки триватиме війна — я до останнього подиху буду в строю, ‒ запевнив «Петрович».
