Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Дивовижно спокійні блакитні очі й цікава акцентна вимова зачіпає вже з початку знайомства з Річардом, який проходить строкову службу в одній з частин Повітряного командування «Схід» Збройних Сил України.
У семирічному віці хлопець втратив батьків і до п’ятнадцяти років виховувався у дитячому будинку. Ім’я Річард дала йому в дитинстві рідна бабуся, а Ендрю Той — назвали прийомні батьки.
— Одного разу до дитбудинку приїхала група американців. Ми спілкувались, малювали картини, я намалював сердечко та подарував одному американцю. Вони попросили підписати малюнок і я написав своє ім’я — Річард, що їх дуже здивувало. Наступного дня вони повернулись до дитбудинку із рішенням забрати мене до США. На той час я не говорив англійською, але спілкування з новою родиною склалося. Я повернувся на деякий час у дитячий будинок, поки тривало оформлення документів на моє всиновлення, — розповідає хлопець.
Прибувши до Києва під час Революції Гідності, родина стала свідками боїв на Майдані.
— Коли з Майдану я дістався квартири, яку ми знімали, у новинах почули звістки про відкриття стрілянини, загиблих та поранених. Я досі пам’ятаю ті дні, це неможливо забути, — каже Річард. — Мене тоді підкосила хвороба, я вимушений був лишитись лікуватись. Батьки поїхали в Америку та за два місяці вони повернулися за мною.
Після прибуття до штату Джорджія юнак місяць вивчав англійську мову, щоб піти до американської школи. Навчання давалося добре, ставлення учнів та вчителів було позитивним.
— У нашому класі були представники багатьох націй. Наприклад, зі мною вчились українці, іспанці, корейці, африканці — всі знаходили порозуміння, — ділиться строковик. — За час перебування в іншій країні я дивився новини, стежив за подіями, які відбувались в Україні. Було сумно за рідну країну, і я був впевнений, що обов’язково повернусь.
Батько Річарда Ендрю Тоя володіє клінінговою компанією, тож у вільний від навчань час хлопець допомагав йому по роботі.
— Також я готував їжу для бідняків, прибирав у літніх людей, відправляв посилки для дітей в Африку. Іноді думаєш, що тобі важко та не дуже поталанило, а дивишся — іншим набагато гірше, хтось навіть не знає, що таке найнеобхідніші речі, — порівнює Річард.
В американському штаті юнак прожив три роки і після досягнення повноліття повернувся в Україну.
— У мене тут бабуся хворіла, я приїхав доглядати. Ще маю старшого брата Макса, тому було до кого повертатися. За законом України вони не мали права у 2016 році бути моїми опікунами. Тільки у 18 років я здобув право повернутися до рідні. Незважаючи на обставини, які склалися, в мене була моя Україна. Щоб прогодувати бабусю, я брався за будь-яку роботу, займався будівництвом, робив меблі й нарешті влаштувався оператором фарбувальної лінії на виробництві, — пригадує Річард Ендрю Той.
Коли пішла з життя бабуся, відбувся призов до Збройних Сил.
— Колись у мене була мрія піти служити в американську армію, там це великі перспективи. Проте, вважаю, що наразі я потрібен своїй країні. Ми повинні захищати рідну землю. Хто, як не ми? — зауважує солдат. — З американською сім’єю спілкуємось щотижня, вони чекають, що я колись повернусь. У моїх планах — здобуття гідної освіти. Хочу навчатися та вдосконалювати себе.
Вдома на Річарда чекає кохана, її звуть Катерина, як і його бабусю, і очікування зустрічі пришвидшує зворотний відлік днів.
Фото з особистого архіву Річарда Ендрю Тоя
