Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Ім’я кіборга, Героя України, захисника Донецького аеропорту Олександра Порхуна добре відомо в українському суспільстві. Напередодні річниці боїв за ДАП Армія FM зробила велике інтерв’ю зі славетним військовослужбовцем. Утім, читачам АрміяІnform також буде цікаво дізнатися про найбільш драматичні сторінки російсько-української війни: бої під Савур-могилою та оборону ДАПу, а також про життя Олександра Порхуна після звільнення з армії.
— Я був кадровим військовим. Кар’єру розпочав командиром взводу 3-ї аеромобільної роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї бригади у 2008 році. А війну зустрів командиром 2-ї аеромобільної роти 13-ї окремого аеромобільного батальйону 95-ї бригади.
Нас підняли за тривогою наприкінці січня 2014 року. У лютому ми були в пункті постійної дислокації: оцінювали обстановку і готувалися до майбутніх дій. 8 березня особовий склад 13-го батальйону двома літаками було перекинуто на полігон «Широкий лан», а решта на військовій техніці здійснила марш у пункт постійної дислокації, що в Житомирі. Після короткого бойового злагодження вже всередині березня ми вирушили захищати рубежі в кримському напрямі. Перший батальйон 95-ї бригади — Чонгар і Арабатську стрілку, а один із взводів мого підрозділу відповідав за охорону та оборону Каховського водосховища. Пізніше ми отримали завдання взяти під охорону та оборону всі маяки від Бердянська до Мелітополя. Це завдання ми виконали до середини квітня, і тоді ми зрозуміли, як стрімко розгортаються сили незаконно створених формувань.
Ми здійснювали аеромобільно-ударні, аеромобільно-рейдові і просто аеромобільні дії. Це виконання завдань на гелікоптерах або застосування повітряного десанту. Десантники виконують ті ж завдання, що й солдати з інших родів військ, але ми можемо це робити й повітряним способом.
Частина моїх людей на першу ротацію полетіли 25 травня 2014 року. Було сформовано 3 групи, які в базовому таборі 95-ї бригади (на той час гора Карачун) отримали завдання трьома гелікоптерами здійснити переліт і десантуватися в аеропорту. Протягом трьох днів ми заводили туди головні сили. Мій підрозділ отримав наказ 13 січня 2015 року прибути в Тоненьке за 5 км від Донецького аеропорту. Переді мною стояло завдання пробитися через Піски до пожежного депо і зайти в старий термінал, який залишився під нашим контролем. Із 14 по 22 січня ми намагалися пробитися до наших хлопців. До пожежної вежі ми не дійшли, тому що сили противника переважали. Там були залучені, окрім мого підрозділу, ще перший батальйон 30-ї бригади, перший батальйон 70-ї бригади, 2-й батальйон 81-ї бригади. Ми зрозуміли, що до хлопців треба пробиватися і їх виводити. Але всі наші спроби були марні, адже підходи були заміновані і противник нас зустрів жорстко. У тому бою загинули троє моїх хлопців. Ми відійшли. Новим завданням було взяти під контроль шахту «Бутівка», с. Спартак, підірвати Путилівський міст і спромогтися зайти в Донецьк. Нам допомагали 4 чи 5 танків, які прорвалися та підірвали міст. Але коли хлопці відходили, то заблукали в Спартаку: хтось потрапив у полон, хтось повернувся пішки. Я втратив там трьох своїх хлопців, але ми показали ворогу, що можемо витримати вогонь і, попри втрати, будемо свою землю захищати до останньої краплі крові.
Не менш драматичними були події під час боїв під Савур-могилою. На той час 72-га бригада взяла під контроль 370 км — це кордон України з Росією. Туди були перекинуті сили 1-го і 2-го батальйону, 24-та бригада, 79-та бригада у складі майже двох батальйонів. Вони потрапили в оточення. Спочатку їм доправляли харчі і боєприпаси повітрям, але потім ми почали втрачати літаки. Вороги зі своєї території розстрілювали наші позиції з різних видів артилерії. Ми розуміли, що вони провокують нас відкрити вогонь у відповідь. Тому було вирішено пробитися до хлопців і створити умови, щоб вони змогли перейти на нашу територію. Операція розпочалась у 20-х числах липня 2014 року і закінчилась всередині серпня. Почався рух на непідконтрольні території, до Савур-могили. 5-та бригада ввійшла в Шахтарськ і Торез та виконала своє завдання.
Всіма своїми досягненнями та нагородами я забов’язаний бойовим побратимам. Без них ми б не досягли таких результатів. Я ухвалював рішення, а вони їх виконували. На мені відповідальність, а на них — виконання.
З армії звільнився за станом здоров’я. Погіршувалося самопочуття через поранення, яких зазнав раніше, тому вирішив, що треба трохи відпочити. Проблем із переходом у мене не виникло. Були свої проєкти, в які я вкладав всі сили і душу. Нині я працюю в Міністерстві у справах ветеранів. Під моїм керівництвом соціальний директорат, створений з експертних груп, які відповідають за житлові програми, соціальні, а також надання статусів учасників бойових дій, виплату одноразової грошової допомоги під час отримання інвалідності або загибелі воїнів добровільних угруповань. Також я займаюсь формуванням громадянської ідентичності та патріотичним і військово-патріотичним вихованням. Крім того, є ще меморіальні роботи: функціонал державних нагород і створення військово-меморіального кладовища. Ми повинні шанувати воїнів, які захищають нас, маємо створювати механізми захисту армійців, які повертаються з війни.
