Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Наприкінці грудня в Києві відкрилася вулична виставка «Зруйнована віра», яка розповідає про знищені більшовицьким режимом столичні християнські храми. Про руйнування культових споруд, варварське знищення культурно-історичної спадщини, ідеологічні метаморфози та раптовий перехід від набожності до войовничого атеїзму ми говоримо з координатором виставки, співробітником Українського інституту національної пам’яті Володимиром Поліщуком.
— Пане Володимире, розкажіть детальніше про виставку. І взагалі, наскільки глибоко досліджена тема знищення більшовицьким режимом релігійних споруд?
— Виставка «Зруйнована віра» — це спільний проєкт Українського інституту національної пам’яті та Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема таких досвідчених науковців, як Кирило Третяк і Тарас Пшеничний.
Головна мета виставки — ознайомити пересічних громадян зі зруйнованими й невідновленими, по суті, безповоротно втраченими храмами Києва, у 1920-30 роках. На 15 експозиційних стендах, що розташовані на вулиці Хрещатик, 22, розповідається історія храмів, які були знищені більшовицькою владою. Це, зокрема, Михайлівський собор, Георгіївська та Межигірська церкви та інші. Місце виставки обрано невипадково, адже саме на центральній вулиці столиці під час новорічних та різдвяних свят перебуває багато киян і гостей міста. Щодо дослідженості цієї тематики, то я особисто не бачив наукових праць, де було б представлено повний перелік релігійних святинь, які були знищені радянською владою в Україні. Так, є дослідження краєзнавців, які охоплюють окремі міста чи навіть регіони, але всеохопного дослідження, наскільки мені відомо, на жаль, ще не проводилося. Якщо говорити про Київ, то тут завдяки ентузіастам ця тема більш-менш досліджена, але у всеукраїнському масштабі — ще працювати й працювати.
Після ліквідації духовенства більшовики взялися безпосередньо за церкви
— На вашу думку, чому радянська влада проводила політику нетерпимості до церкви? Мається на увазі не тільки репресії щодо священників, а й руйнування святинь, які мали унікальну історичну й культурну цінність.
— Радянська окупація українських земель на початку 1920-х років буквально пройшлася катком по українській сакральній культурі. Масштабна кампанія зі знищення храмів розпочалася з ухвалення в 1929 році відповідної Директиви ЦК ВКП(б). Тоді радянський уряд проголосив релігійні організації осередками контрреволюції. Адже, починаючи з 1918 року, чекісти назбирали достатньо «матеріалів» про «контрреволюційні настрої та діяльність» українського духовенства. Постанова Раднаркому УСРР 1921 року вимагала: «Доручити наркомату юстиції не пізніше ніж 1 вересня 1921 р. завершити всі роботи щодо дійсного відокремлення церкви від держави», а «для боротьби з релігійними забобонами запропонувати НКЮ використати всі свої слідчо-судові апарати для викриття обманів церкви й розкриття злочинів її служителів». Після, по суті, ліквідації духовенства більшовики взялися безпосередньо за церкви. Показово, що одним із перших міст, яке відчуло на собі масштаби та силу радянської атеїстичної «реформи», був Київ. Лише впродовж 1930-х років він осиротів на десятки унікальних храмів, що були пов’язані з іменами славетних українських гетьманів, меценатів чи політичних діячів. Саме через руйнування храмів як маркерів духовного життя народу радянський уряд намагався зламати духовний опір та віру народу. Тому релігійні святині знищували часто-густо безсистемно, так би мовити, заради процесу, як «ті, що не мають художньої та історичної цінності». Причому, знищуючи церкви, радянська влада здебільшого навіть не намагалася навести певне обґрунтування необхідності знищення. Тобто церкву зносили, а на її місці залишався пустир, чи в кращому разі будували якусь адміністративну будівлю. Звісно, передусім під каток репресій потрапили релігійні споруди в центрі столиці. Планувалося створити «новий соціалістичний Київ». Пропонували позносити храми та старі споруди центральної частини Києва: старий і новий корпуси Духовної академії із дзвіницею, Гостинний двір, Контрактовий будинок. Список довгий і жахливий.
Показовим у цьому процесі є знищення Михайлівського Золотоверхого монастиря, який був збудований ще на початку ХІІ сторіччя. Він зміг пережити монголо-татарську орду, а от перед навалою більшовиків не встояв. Планувалося збудувати навколо Михайлівської площі пафосний урядовий центр. Один з таких архітектурних «монстрів» таки звели. Йдеться про будівлю теперішнього МЗС України (колишній головний будинок ЦК КПУ), його «копія» мала зрости на руїнах монастиря. На щастя, банально не вистачило грошей та часу.
Святині з коштовного металу розрубували на шматки
— Куди поділися цінності, які зберігалися в культових спорудах?
— Тут усе досить просто й дуже трагічно. Ті цінності, які, на думку представників більшовицької влади (можна лише уявити їхню компетенцію), мали певну цінність, передавали до новостворених музеїв (здебільшого до Москви та Ленінграду). Безліч цінних речей було продано за кордон. Навіть була ініційована така собі рекламна кампанія, метою якої було нав’язати на Заході ідею, що релігійні святині Давньої Русі — це трендово й дуже коштовно. Вилучене під час «конфіскації цінностей» частково передавали до музейного містечка, в яке перейменували Києво-Печерську лавру. А решта, переважно метал, особливо коштовний, було переплавлено. За переказами, в Києві на заводі «Ленінська кузня» був облаштований майданчик розміром з футбольне поле, куди завозили вироби з пограбованих церков. Потім робітники видирали коштовне каміння, розрізали на шматки (чи розрубували сокирою) для подальшого переплавлення та продажу за кордон святині. Дикість? Варварство? Згоден. А що ви очікували від радянської влади?
-
- Дзвіниця Кирилівської церкви під час нашестя більшовиків
-
- Дзвіниця Кирилівської церкви на початку ХХ сторіччя
«Кто бил нічем, тот станєт всєм»
— Мене завжди цікавило, як сталося, що люди, які ще п’ять-десять років тому щонеділі відвідували церкву й завзято хрестили лоба, потім із такою ж завзятістю руйнували храми й катували священників?
— Річ у тім, що за роки царату церква настільки зрослася з державою, що часто-густо перебрала на себе основні державні функції. Наприклад, у церкві реєстрували шлюби, новонароджених. Школи були переважно церковноприходськими. Тому з дитячих років образ священника міцно ввійшов у життя пересічного мешканця не стільки як духовного наставника та просвітителя, а більше як представника влади. Згадайте класичні твори літератури. Маленькі діти наполегливо вивчають слово Боже, а за їхніми успіхами стежить представник церкви… з різками. Та й саме духовенство на той час певним чином себе дискредитувало. Люди, які жили з ними поруч, бачили, що проповіді в церкві часто відрізняються від реалій життя. Коли проповідують одне, а сам священник у повсякденному житті не виконує елементарних заповідей, то, звісно, для пастви це стає певним розчаруванням. Тому з приходом нової влади значна частина суспільства була вже розчарована в релігії. До того ж після жовтневого заколоту інтелігенція втратила свій вплив і маргіналізація суспільства досягла катастрофічних масштабів. І якщо в селах руйнування храмів, так би мовити, маскувалося під більш нагальні потреби громади (створення шкіл, клубів тощо), то в містах цей процес навіть не намагалися пояснити. Все досить просто: «Вєсь мір насілья ми разрушим, до основанья, а затєм, ми наш, ми новий мір построїм — кто бил нічем, тот станєт всєм». Тому «кто бил нічем», використовував будь-яку можливість стати «всім». Навіть поживитися за рахунок церкви й таким чином довести лояльність новій владі.
Окремі храми збереглися радше випадково
— Але ж деякі релігійні споруди таки вдалося врятувати…
— Скажімо так, зруйнувати геть усе забракло коштів, а інколи й часу. Треба усвідомлювати, що окремі храми збереглися радше випадково. Щось залишили для того, щоб вписати в певну ідеологічну канву. Наприклад, Софійський собор було перетворено на музей для того, щоб пролетаріат міг подивитися на тисячолітній собор, фрески, мозаїки та уявити, в якій розкоші жили «кляті експлуататори трудового народу». У радянської влади банально не дійшли руки до інших культових споруд. Їх використовували як сховища, клуби тощо. Деякі церкви залишили функціонувати на кабальних умовах для того, щоб розвивати у пропаганді негативний образ віруючого. Згадайте, як малювала радянська пропаганда образ вірян. Стара неосвічена бабця, яка живе у світі забобонів та страху. Такий собі віджилий елемент старого світу, але у «демократичному радянському суспільстві» є місце й таким (а куди вже їх дівати).
Комуністи потайки хрестили дітей і молилися в домових церквах
— Проте після епохи войовничого атеїзму спостерігалися певні намагання радянської влади поставити релігію собі на службу…
— Так, ви маєте рацію. По суті, радянська влада не вигадувала нічого нового. Релігійні споруди замінили новими «храмами». Всі ці пам’ятники «вождям», музеї Леніна в кожному місті, всілякі «ленінські кімнати» та «червоні куточки» — це ніщо інше, як місця поклоніння новим ідолам. Проте досить швидко стало зрозуміло, що нова релігія працює не так ефективно. Комуністи потайки хрестили дітей і молилися в домових церквах. І це не було таємницею для комуністичної верхівки. Тому поставити релігію на службу партії було вже назрілим рішенням. Під час Другої світової війни Сталін «відроджує радянську православну церкву», а після війни можна спостерігати певне потепління у відносинах церкви й радянської влади. Священники, які часто-густо вже були на службі в КДБ, досить відкрито проповідують для пастви головний постулат, що «влада від Бога», все, що почуте під час сповіді, акуратно записується й доповідається за інстанцією і, по суті, всі задоволені. Апогеєм зрощення радянської влади й церкви було грандіозне святкування «1000-річчя хрещення Русі» в 1988 році. Коли партійні боси разом із представниками духовенства стояли на одній трибуні й видавали пафосні промови. Впевнений, якби СРСР проіснував довше, то подібні картини стали би буденністю. До речі, цей проєкт досить успішно наразі реалізовано в Росії. Всі ці освячення міжконтинентальних ракет, попи, що навчаються стріляти й одночасно проповідують «не вбий» — це показовий приклад функціонування церкви на службі чинної влади.
