Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
109 років тому, 11 січня 1913 року, у селищі Красне народився останній головнокомандувач Української Повстанської Армії Василь Кук. У 34 роки він став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а через три роки, у березні 1950-го, після загибелі генерала Василя обрали Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
Він був найстаршою дитиною у сім’ї Степана та Параскевії Куків, що мали шестеро дітей: п’ять синів і одну доньку. Навчаючись у Золочівській гімназії, у 1930 році Василь вливається в ряди «Юнацтва» і незабаром стає членом ОУН. Після закінчення гімназії у 1932 році вступає на правничий факультет Католицького університету в Любліні. Вчився там не довго у зв’язку з арештом польською поліцією. Після звільнення з в’язниці у 1936 році продовжує працювати в ОУН. У підпіллі займається видавничою діяльністю спочатку на Бережанщині, а потім — на Холмщині. Після падіння Польщі у 1939 році перебуває на окупованій німцями території, де проходить курс військового вишколу, організованого ОУН. З квітня 1941 року стає провідником Організації Українських Націоналістів.
З метою відновлення Української держави й проголошення акта про цю подію в Києві Василь Кук з групою активістів намагається добратися до столиці, але в серпні 1941 року його заарештовують німці. Разом зі своїм сподвижником Дмитром Мироном йому вдається втекти від гітлерівців. Після цього керівництво ОУН направляє Василя Кука до Дніпропетровська, де він очолює екзекутиву ОУН Півдня України і тривалий час після німецької окупації успішно бореться з більшовиками.
Потім Василь Кук (псевдо «Коваль», «Леміш») став членом Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР). У 1947 році він виконував функції заступника Голови проводу ОУН Романа Шухевича (Тараса Чупринки). Після загибелі останнього, у 1950 році стає головнокомандувачем УПА. У жовтні 1952 року йому було присвоєно військове звання «генерал-хорунжий УПА». Впродовж 1954-1960 рр. перебував у ізоляторах центральних тюрем КДБ у Києві та Москві. З настанням хрущовської «відлиги» був звільнений з тюрми у 1960 році й залишений у Києві під наглядом КДБ. Незабаром екстернатом закінчив філософський факультет Київського держуніверситету. Працював у Центральному державному історичному архіві, в Інституті історії АН України, звідки був звільнений як неблагонадійний. Василь Кук, проживаючи у Києві, часто виступав із лекціями про національно-визвольну боротьбу, підтримував контакти з ріднею на Бузеччині та навідувався до родини у Красне.
Помер 9 вересня 2007 року на 95-му році життя. Похований у рідному Красному поруч із Могилою борців за волю України.
Фото з офіційних джерел
Підготував Олександр Кіндсфатер
