Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Протягом тридцяти років, на межі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть, на Поділлі існувала самопроголошена держава. Вона мала свої кордони, позначені стовпами із написом «Границя панства Миньковецького від панства Російського», Конституцію і гроші. А на початку січня 1795 року в ній було скасовано панщину.
Від «Прав міста Миньківці» до «Миньковецької держави»
Свій початок «Миньковецька держава» бере ще в часи Речі Посполитої. 1790 року Миньковецький ключ (містечко Миньківці на Поділлі й 18 сіл із населенням близько 4200 осіб) перейшов у власність Ігнатія Мархоцького, який сплатив усі борги, що числилися за маєтком, і почав постійно тут мешкати.
Після ухвалення 3 травня 1791 року Конституції Речі Посполитої Мархоцький видав у власній друкарні акт «Право міста Миньківці» («Prawo miasta Mińkowiec», складений 29 грудня 1791 року), в якому запровадив у своєму маєтку самоврядування, зрівняв у правах православних і протестантів із католиками, визнав широкі права євреїв, замінив панщину й натуральні податки грошовим чиншем. Того ж року він став цивільно-військовим комісаром порядку Кам’янецького повіту і на тому посту підготував оригінальний проєкт загального перепису населення.
Мархоцький відкрито звинуватив короля в тому, що він «злив» інтереси Польщі без бою і проголосив свій маєток незалежною «державою».
Щоправда, вже через рік відбувся Другий поділ Речі Посполитої і Мархоцький відкрито звинуватив короля в тому, що він «злив» інтереси Польщі без бою і проголосив свій маєток незалежною «державою». Згодом змушений був прийняти російське підданство, проте це не стало на заваді послідовному енергійному опору місцевим імперським чиновникам, представникам церковної та військової влади, діяльність яких власник маєтку і за сумісництвом Правитель тлумачив, як «втручання у внутрішні справи Миньковецької держави».
«Тверді закони» землеволодіння Миньковецького
Як зазначає дослідник української минувшини Ігор Полуектов, «Права міста Миньківці» стали спробою втілення на практиці ідей Великої французької революції, просвітителів Вольтера, Руссо, польської Конституції 3 травня 1791 року та інших прогресивних декларацій того часу, які пропагували реформування суспільно-політичних відносин у Європі. У них закріплювався розподіл влад, визначались права і обов’язки Правителя, Війта, Писаря, райців, суддів, докладно розписувалось те, в якому порядку мали відбуватися вибори названих. Усі громадяни, незалежно від походження, прирівнювались у правах. «Права, Свободи, Прерогативи, Привілеї» рівно стосувалися не певного домінуючого класу, а всього населення.
Найбільше уваги приділено правовому становищу ремісників, майстрів і підмайстрів, практичним моментам їхньої роботи. Як наголошує Ігор Полуектов, особливо цікавим є положення про звільнення від сплати податків на десять років тих, хто своїми силами збудує дім та інші подібні пільги.
Одним із наступних та найсерйозніших кроків Правителя «Миньковецької держави» було звільнення селян від кріпосної залежності та дарування їм особистої свободи. Про це йшлося в особливому акті, урочисто проголошеному 1 січня 1795 року. Цей акт «скасовував панщину і натомість запроваджував обов’язок селян платити чинш у розмірі 1 руб. 4 коп. за 100 сажнів землі».
Також у Миньківцях з’явилися надруковані в місцевій друкарні: «Основні закони держави», «Привілеї фінансів», «Шляхетське право», «Устави про устрій наслідних володінь» тощо.
Вінцем ідей і реформ Ігнатія Мархоцького стали опубліковані 2 січня 1804 року «Положення землеробів» («Ustawy rolników»). Вони проголошували наступне:
«Найдорогоціннійшим даром, яким Найвищий Творець Природи наділив людський рід, є Воля. Щоб людина народжувалась вільною, необхідно аби й помирала вільною. Воля — це невід’ємне, незалежне від будь-якої земної влади право Людини, є загальною цінністю Роду Людського, яка животворить усі інші блага і збільшує їх! Намагання відібрати Волю — це найпаскудніший вчинок проти самої Природи, на що тільки тиранія здатна…»
«Положення землеробів» надавали селянам у власність забудови, інвентар і сади, створювали реальні можливості переходу з селянського стану до міщанського та вільних занять. Сувора кара загрожувала тому, хто б назвав підданого Мархоцького холопом, хамом чи мужиком.
Останній Дукс України
Граф Ігнатій Мархоцький (Сцибор-Мархоцький) (1755–1827) належав до шляхетського роду, найвідоміший представник якого Миколай Сцибор-Мархоцький уславився як талановитий військовий під час кампанії проти Московії на початку XVII століття. Більш того, він ще й написав знамениту книгу «Правдива історія московської війни» («Hystoria moskiewskiey wojny prawdziwa»), яка досі є головним джерелом інформації про початковий етап Польсько-московської війни 1609–1618 років.
Вочевидь пам’ять про славетну війну, коли поляки і українці спільно захопили Московію, надихала Ігнатія Мархоцького на реформи, в основі яких лежали честь, розум, наука, чеснота, істина, праця і порядок.
Пам’ять про славетну війну, коли поляки і українці спільно захопили Московію, надихала Ігнатія Мархоцького на реформи, в основі яких лежали честь, розум, наука, чеснота, істина, праця і порядок.
Мархоцький заснував у своїх володіннях музичну академію, школи, сирітський притулок, шпиталь, аптеку, утримував двох лікарів. Впровадив племінну худобу, організував кінний завод, започаткував розведення тутових шовкопрядів, розвинув вівчарство. У Миньківцях діяли дві сукняні фабрики, фабрика карет, байкова, селітряна, паперова, лакова мануфактури. Для зручності подорожніх Мархоцький збудував готель, а дороги наказав обсадити різними сортами фруктових дерев. Для внутрішнього використання видавав асигнації та вибивав власну монету зі своєю печаткою.
Підприємливий Мархоцький також придбав собі 30000 десятин угідь у Херсонській губернії і успішно розвивав господарство й там, займаючись, зокрема, розведенням худоби. Наявність землі в Херсонській губернії дала право Мархоцькому називати себе «спадкоємцем земель над Понтом Евксінським». Проте ці землі він подарував своїй дружині і на її честь назвав Руфіполіс. Уже у 1822 році в його володіннях над Куяльницьким і Дністровським лиманами розвивались кілька сіл.
До 1813 року офіційна російська влада не визнавала графський титул Ігнатія Мархоцького. Натомість він використовував титул Дукс. Цим титулом у значенні «князь» користувалися гетьмани Війська Запорозького. Щоправда, з 1814 року (після того, як отримав офіційний привілей про дворянство) він додав до нього префікс Re (Redux, у значенні, що повернувся, перевтілений, перероджений).
Урядові установи «держави» розміщувалися в будинку, що імітував, не без успіху, афінський Акрополь. Він височів на вершині пагорба, який здіймався над Миньківцями й мав назву Бальмонт. Для Ігнатія Мархоцького там був споруджений трон, оббитий червоним сукном.
Для себе і власної родини миньковецький володар звелів спорудити чотири резиденції − по одній для весни, літа, осені та зими. Найрозкішнішою була резиденція в маєтку Отроків, серед дивовижної краси парку.
Крім того, він побудував «Храм Миру», святилища на честь Вільгельма Теля і Жан-Жака Руссо.
Конфлікти з російською владою
Особливий розголос і занепокоєння влади викликали впроваджені Мархоцькиму своїх володіннях щорічні всенародні церемонії: свято оголошення міського права (1 січня), гайове свято (травень), свято обжинків (15 серпня) тощо. Він відзначав їх щораз пишніше, з елементами народної дохристиянської обрядовості, запрошуючи всіх сусідів-поміщиків.
У 1814 році скарги на «миньковецькі обряди» та примушування до них священників дійшли до Синоду, який заборонив православним брати в них участь. Однак Мархоцький не зважав на заборони. Тож у 1816 році в Миньківці зайшли поліція й військо. Власника маєтку силоміць доправили до Кам’янця-Подільського для пояснень. Розслідувала справу спеціальна комісія. Але Мархоцький, якого кілька разів допитували, двічі заарештовували (у 1817 і 1819 рр.), надалі проводив свої свята.
Тоді проти Мархоцького були висунуті нові звинувачення в тому, що він присягою зобов’язує селян не визнавати жодної влади, окрім місцевої, і створює небезпеку бунту. У 1821 році він був втретє, тепер уже на півтора року ув’язнений у Кам’янці-Подільському. Від довічного ув’язнення, великого штрафу та заборони управляти маєтками Мархоцького нібито врятувало клопотання миньковецьких селян і євреїв до російського імператора Олександра І про звільнення їхнього пана, «якого місцева влада незаконно переслідує хіба за те тільки, що є батьком, а не дідичем своїх підданих». Ігнатій Мархоцький був звільнений за наказом імператора у серпні 1822 року. На честь цієї події він організував за участю православного духовенства тріумфальні урочистості й наказав покласти в полі камінь у пам’ять про «перемогу Мудрості та Правди над злістю та дурістю».
Помер Правитель самопроголошеної держави у вересні 1827 року і був похований у збудованому ним родинному мавзолеї, від якого, як і від більшості споруджених графом будівель, до наших часів нічого не залишилося. Після смерті «Миньковецьку державу» успадкував його син, але вже у 1831 році маєток було конфісковано. На вшанування пам’яті Ігнатія Мархоцького з 2008 року в селі Отроків на Хмельниччині проводиться етнофутуристичний «Фестиваль Отроків».
