Цей 36-річний воїн на псевдо «Сич» — військовослужбовець однієї з механізованих бригад, яка виконує бойові завдання в районі проведення операції Об’єднаних сил. Розповідає, що отримав «пташине» псевдо від побратимів на початку військової кар’єри:
— Тоді я не вирізнявся великим здоров’ям — був щуплим і вирлооким. Товариші по службі якось спільно стали називати мене «Сич». Це згодом армія зробила з мене людину, але цей позивний так і закріпився за мною, — усміхається чоловік.
І справді, дивлячись на цього кремезного українського воїна, розумієш, що війна примусила його подорослішати не лише зовні, але й ментально — забагато болю та мудрості в очах солдата.
У ЗСУ «Сич» служить вже 5 років. Розповідає, що ще з юнацтва хотів одягти однострій, але через певні обставини втілити мрію зміг лише у 2016 році. Підписавши контракт, чоловік буквально з перших днів служби опинився в одній із найгарячіших на той момент точок на сході країни — Світлодарській дузі. Тож військову справу опановував вже на фронті. До цього моменту він тримав у руках зброю, та й то навчальну, лише на уроках допризовної підготовки юнаків у школі.
— Якщо людина мотивована захищати свою країну, набути необхідних знань та фаховості для неї не є проблемою. Складно інше — вчасно зрозуміти, що таке війна. Для мене, наприклад, вона розпочалася, коли поблизу розірвалася 120-мм міна. Я був у зоні ураження, але якимось дивом залишився неушкодженим. Саме тоді я відчув, як емоції, які відчуваєш за пів кроку до можливої смерті, перевтілюються у ненависть до ворога, — розповідає військовий.
За 5 років військової служби «Сич» став справжнім фахівцем військової справи. Спільно з побратимами він пройшов через бої за Золоте, Луганське, Зайцеве. За цей час навчився спокійно, без докорів совісті дивитися крізь приціл зброї у бік противника та натискати на спусковий гачок.
На війні планує залишатися до перемоги. Адже в рідному Харкові на нього чекають п’ятеро нащадків…
