Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
У церковному питанні росіяни не дуже люблять говорити про те, що було до настання так званого «русского міра». Особливо, коли це стосується нещодавно проголошеного ними «русскім Афоном» Криму.
Початки християнства у Криму
Як відомо, християнство на територію Криму прийшло ще за апостольських часів. Перекази твердять, що апостол Андрій Первозваний проповідував на північному узбережжі Руського (Чорного) моря, дійшов навіть до Київських гір.
Коли близько 98 року римляни заслали на каторгу до Криму Папу Римського Климента, він знайшов у Херсонесі численну християнську громаду, для якої став проповідувати аж до своєї мученицької смерті в 100 році. Святий Климент вважається першим єпископом Херсонської православної єпархії, з центром у Херсонесі Таврійському, яка була найдавнішою на території Криму.
Християнство розвивалося й у Боспорській державі. Центром Боспорської єпархії була її столиця — Пантикапей (нині — Керч). Підпис Боспорського єпископа Кадма є під документами Нікейського собору 325 року.
У V столітті до Криму з Придунав’я переводять Готську єпархію, підпорядковану Константинополю. Її центром стає нова столиця Готії Фео-Дорос (Мангуп-Кале). Але існує версія, що кримські готи прийняли християнство раніше дунайських і з самого початку були об’єднані в окрему єпархію.
Також фрагментарні відомості збереглися про ще дві константинопольські єпархії на території Криму — Сугдайську, з центром у Судаку, та Фульську, яка в ХІІ столітті була приєднана до Сугдайської.
До кінця VIII століття всі вищеназвані єпархії були підвищені у статусі до архієпископій Константинопольського патріархату. А наприкінці XIII століття православні кафедри Криму підносяться до митрополій. Історія кожної з них може бути темою окремих публікацій.
У складі Османської імперії
Але зупинимося цього разу на Готській митрополії, значення якої значно посилилося після приєднання Кримського ханства до Османської імперії у 1475 році. Після падіння Мангупа центром митрополії став монастир Панагії (Свято-Успенський скит) під Бахчисараєм, що виник на місці чудесного явлення ікони Божої Матері ще у VIII столітті. Не раніше 1627 року до Готської приєднано найдавнішу митрополію Криму — Херсонську.
читайте також:
Боспорська митрополія була ліквідована Константинополем після завоювання Керчі генуезцями, тож всі православні парафії східного Криму були підпорядковані митрополиту Сугдеї. Востаннє сугдейський митрополит згадується під 1484 роком. А 1485 року (за іншими даними — 1616-го) митрополія Сугдеї та Фул увійшла до складу новоствореної Кафської митрополії, центром якої стала сучасна Феодосія.
Зрештою 1676 року обидві митрополії Криму були об’єднані в одну — митрополію Готії та Кафи Константинопольського патріархату. Фірман султана Мустафи ІІІ 1759 року містить перелік міст, що були під омофором Готського і Кафського митрополита: Мангуп, Кафа, Балаклава, Судак і Азов.
Митрополит Готійський і Кафійський висвячував священників з Гетьманщини
Цікаво, що митрополит Готійський і Кафійський висвячував окремих панотців з лівобережної козацької Гетьманщини. Зокрема, зберіглася грамота від 23 квітня 1774 року, видана в «почитаемом монастирі Святого й славного великомученика Георгія, что в стране Балуклавінской» митрополитом Готійським і Кафійським Ігнатієм уродженцю міста Кобеляк Герасиму Лебедю.
У той же час на Правобережжі частими є висвяти священників Браїльським митрополитом Даниїлом.
читайте також:
Видається, що Константинопольський патріархат мав чітку стратегію щодо України в той час і українські священники тяжіли до своєї церкви-матері.
Завдяки документу кримськотатарською мовою, опублікованому істориком та етнографом, першим дослідником історії греків Приазов’я Феоктистом Хартахаєм, відомі імена і роки правління всіх митрополитів Готії та Кафи. Це Мефодій — з 15 листопада 1673 р., Неофіт — з 13 травня 1680 р., Макарій — з 21 червня 1707 р., Парфеній — з 23 грудня 1710 р., Гедеон — з 25 листопада 1725 року. Останнім митрополитом став Ігнатій (Гозадінос), який прибув на кафедру в квітні 1771 року.
На цей момент йому вже було більше ніж 60 років. Його прибуття до митрополії збіглося з розпалом чергової російсько-турецької війни. Османська влада, вважаючи християн прихильниками свого ворога, переслідувала їх. Дійшло до того, що митрополит змушений був переховуватися. Зрештою, це підштовхнуло його до співпраці з російською церквою.
Депортація православних з Криму
16 червня 1778 року на ім’я імператриці Катерини II було подано клопотання кримських християн з проханням про переселення на територію Російської імперії. Причиною, що була названа в документі, були постійні утиски християнського населення з боку мусульман. 21 травня 1779 року на ім’я митрополита Ігнатія була відправлена найвища грамота з пожалуванням земель у Північному Приазов’ї. Ігнатій приймався в колишньому сані, як митрополит Готії і Кафи з підпорядкуванням безпосередньо Синоду.
Переселення відбулося наприкінці 1779 року. Керував цією операцією московський воєначальник О. Суворов. Тоді залишили Крим понад 31 тисяча осіб християнського населення, серед яких були і християни-вірмени разом з архімандритом Петром Маргосом, і католики з пастором Якобом. 27 тисяч християн були примусово депортовані Суворовим, адже відмовлялися добровільно йти за митрополитом. Прибуття кримських християн до Приазов’я поклало початок місту, названому Маріуполем.
Нині очевидно, що насправді переселення було проведене з метою підриву економіки тоді ще формально незалежного Кримського Ханства. Проте значна частина православного населення, незважаючи на примус, все ж залишилася на батьківщині. 1781 року до Криму на місце Ігнатія прибув грецький священник Константінос Спіранді, який відновив богослужіння в Успенському скиту поблизу Бахчисарая, в Мангуші, в церкві Святого Феодора і в храмі Богоматері в Бахчисараї.
Після смерті в 1786-му митрополита Ігнатія Митрополія Готії та Кафи була ліквідована російським урядом, а її територія приєднана до Катеринославської єпархії РПЦ. Юридично це сталося 1788 року.
У Криму Свято-Георгіївський монастир (Фіолент) аж до 1794 року залишався останнім оплотом Константинопольського патріархату, але зрештою грецькі ченці змушені були покинути монастир, навідріз відмовившись перейти в підпорядкування російської православної церкви.
