У Запоріжжі суд виніс вирок місцевому жителю, який адміністрував кілька телеграм-каналів. Чоловік публікував дані про пересування військових та правоохоронців і тим самим перешкоджав…
Скандальна пропагандистка Кремля на прізвисько «зливний бачок» Скабєєва навряд чи потребує якогось представлення. Разом зі своїм чоловіком і партнером по програмі Поповим, «радіоактивним попелом» Кисельовим, телелайном Соловйовим, Шейніним та Стриженовою з путінської «першої кнопки», боброїдкою Сімоньян, Кеосаяном на прізвисько «задниця без гальм» та багатьма іншими складають нахабний та цинічний хор, який готовий 24 години на добу поливати брудом все українське. Десь біля підмосток цих смердючих виконавців примостилися й вихідці з України.
Хто ж зуміє з таким фанатичним завзяттям облити брудом колишніх земляків
Якось Михайло Жванецький зі сцени сказав: «Я не можу запобігти: а) випадінню волосся; б) вічному погіршенню російсько-американських відносин; в) вічному покращенню російсько-китайських відносин; г) багатовіковій боротьбі з корупцією; д) виходу «Комсомольської правди»…
Саме в непотоплюваній «Комсомольській правді» з 1998 року працює оглядачем уродженець смт Барвінкове, що на Харківщині, полковник у відставці Віктор Баранець. Після закінчення факультету журналістики Львівського вищого військово-політичного училища служив у військових ЗМІ, був заступником головного редактора «Коммуниста Вооружённых Сил СССР» і навіть радником у головному політичному управлінні Міноборони РФ. Під час путчу 1991 року вночі спалював документи Главпура. На той час газета «Аргументы и факты» занесла його до списків тих, кого треба заарештувати насамперед.
Цікаво, що до грудня 2011 року Баранець різко критикував діяльність Путіна. Аж поки не потрапив на «пряму лінію» правителя і не запитав його, чому уряд не виконав обіцянку забезпечити військових житлом. Хазяїн Кремля похвалив пристаркуватого журналіста і, щоби той більше «не гавкав» і не ставив дурних питань, у січні 2012 року призначив його довіреною особою на своїх так званих виборах. Баранець з притаманною йому легкістю клацнув підборами і молодцювато підкинув п’ятірню до скроні.
Прояв своєї раптової любові до «кандидата в президенти» Баранець не став відкладати і уже 1 березня 2012 року опублікував у головній газеті МО РФ агітаційно-пропагандистський матеріал «Чому я вибираю Путіна», в якому переконливо «доводив», що інші претенденти на президентську посаду «повний відстій» і не мають управлінського досвіду країною, тому довіряти їм капітанський місток не можна.
До речі, Баранець — єдиний військовий журналіст РФ, якого Путін двічі (у 2012 та 2018 роках) призначав довіреною особою на своїх президентських виборах.
На початку 2014 року, як палкий прихильник відродження СРСР, Баранець з великим ентузіазмом сприйняв окупацію російськими військами українського Криму. І вже на десятий день після псевдореферендуму під стволами «зелених чоловічків» був несподівано запрошений до МО РФ, де сам Шойгу йому нібито сказав: «А чи не написати вам книгу про «Кримську весну»? Чому саме на Баранці зупинився керманич оборони РФ? А хто ж зуміє з фанатичним завзяттям облити брудом колишніх земляків, зрадити землі, на якій виріс і звідки пішов у світ?
На роздуми у відставного полковника часу було обмаль. Він звично клацнув підборами і, як справжній український колаборант, захопився написанням «епохального твору» про «возз’єднання» Криму з Росією. Та з такою неймовірною запопадливістю взявся описувати «вибір населення» півострова, що цензура, яка вивчала фоліант, вилучила кілька глав, оскільки вони були безпосередньо пов’язані з… роботою російської розвідки. Натомість придворному письменнику запропонували змінити стиль і написати документально-художню книгу. Ось тут Баранець дав волю своїм вигадкам та фантазіям! Не помилував він ані «київську хунту» з міфічними «бандерівцями», ані американців з їхньою «нав’язливою політикою».
Те, що книга стала суцільною вигадкою, Баранець проговорився, презентуючи її у 2019 році. «Змінені лише деякі прізвища, зокрема офіцерів та солдатів одного з батальйонів спеціального призначення Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил Росії, — зізнавався політпропагандист. — Зі зрозумілих причин я не став розкривати справжніх імен наших розвідників та їхніх агентів, способів отримання ними секретних документів та відомостей за кордоном. Ну, а щодо „письменницьких домислів“, то я вдавався до них лише тоді, коли не можна було розкривати державну таємницю і розбовтувати те, що недруги Росії могли б потім використати проти неї або проти окремих осіб, що фігурують у книзі…» Ось таке «волевиявлення народу Криму».
Утім, в самій назві витвору — «Спецоперація «Крим-2014» безпосередньо закладено умисне порушення міжнародного права Росією, яке визнано міжнародними організаціями, світовою спільнотою як військові дії на території іншої держави, що є агресія, вторгнення, війна.
Ставши автором, як висловився сам відставний полковник, «найважливішої книги» в його житті, він зрозумів, що побувати в Україні йому вже не світить. Тому з початком російської агресії на Донбасі заходився поливати неймовірним брудом усе українське і насамперед військових, не нехтуючи відвертими фейками.
Улітку 2014 року Баранець опублікував фото вбитої сирійської дівчинки, видавши її за дитину, нібито вбиту «українською хунтою». Ані спростувань, ані вибачень від кремлівського пропагандиста не було.
«Давно не били ми американських пик»
За сім років російсько-української війни Баранець не пропустив жодного моменту, аби лягнути Україну, збрехати про українців, пихато відгукнутися про проблеми колишніх земляків. Він свято повірив, що «Спецоперація «Крим-2014» піднесла його в письменники «найвищого гатунку» і відвела роль такого собі всезнайки. Він із легкістю дядька на підпитку коментує події та надає «експертну» оцінку явищам. Натівські генерали у оглядача «КП» завжди перелякані, українські військові — «не навчені, голі й босі».
Аби не бути голослівним, наведу лише назви матеріалів відставного полковника, мізки якого наскрізь просякнуті імперсько-радянськими наративами:
«Давно не били ми американських пик», «Росія вийде переможцем у ядерній війні з США», «Росія одним перельотом зажене Джо Байдена в паніку», «Американські ракетні комплекси Homar у Польщі — мотлох», «Вашингтон дуже сильно злякався політики Москви», «Британська розвідка — найслабша у всьому світі», «Маячня — серцевина натівської й американської пропаганди», «США злякані бойовими можливостями російських бомбардувальників», «Росія здатна вибити зуби НАТО»…
Прочитає пересічний росіянин Баранця десь у сибірській глибинці, гримне дерев’яними дверима вуличної вбиральні, перехреститься (аби НАТО не прийшло), потре радісно руки і до телевізора — в гості до Скабєєвої.
«Де у вас мозок, товаришу полковнику у відставці?»
Та нещодавно трапився казус. В одній зі своїх статей оглядач «КП» розмірковував над тим, чи так вже й страшні ці Bayraktar TB2, що надійшли на озброєння української армії. І зробив висновок: для донецьких «трактористів» та «шахтарів» вони не становлять загрози, як у цілому й «розвалені» ЗСУ.
У відповідь на цю публікацію кремлівського пропагандиста один із «шахтарів» надіслав до російського ресурсу листа з проханням про його оприлюднення. Бойовик пояснив, що їм заборонені відкриті публічні виступи без відома відповідних пресслужб, тому доводиться публікувати цей лист під псевдонімом. Далі він зазначив, що приводом для написання листа стала стаття Баранця в «Комсомольській правді» під назвою «Непереможний турецький безпілотник „Байрактар“: чудо-зброя або пропагандистський міф із крилами» і фраза звідти: «Вооруженные силы ДНР / ЛНР уже накопили немалый опыт борьбы с этой крылатой боевой техникой. Есть и соответствующие средства. И это не только пулеметы или зенитные орудия. Есть и вещи гораздо серьезнее. Но не думаю, что в данном случае надо открывать карты перед украинскими карателями».
«Статья полковника Баранца — типичный образец тотальной некомпетентности, свойственной значимой части российского военного „экспертного сообщества“, — пише в листі бойовик. — Недавно нам наглядно было продемонстрировано, что пара „байрактаров“ могут или сами уничтожать наши артиллерийские позиции, или корректировать контрбатарейный огонь своей артиллерии. И сделать с этим ничего не получается».
І далі «шахтар» ущент розносить «пісателя»: «Служить в пехоте на фронте уже некому. Некомплект рот по 50% — не предел печали, есть и похуже места. Желающих работать безответными мишенями для снайперов и артиллерии ВСУ уже давно перестало хватать — война семь с лишним лет идёт. А вы разводите такое пастбище сферических коней в вакууме, что непонятно становится: как вы до полковника дослужились вообще? Где мозг у вас, товарищ полковник в отставке? Ведь не генерал же, полковник всего лишь, значит, должны быть хотя бы остатки где-то. Если покопаться как следует».
Отже, навіть вже бойовики ставлять під сумнів можливості пристаркуватого кремлівського пропагандиста «співати» разом із «професіоналкою» Скабєєвою.
«Украина уже безвозвратно отошла от России»
А нещодавно, підбадьорений статтею правителя Кремля «Про історичну єдність росіян та українців» і різноманітними ультиматумами Москви на адресу НАТО і України, ще один «боєць пропагандистського фронту», закадичний друзяка Баранця полковник у тій же відставці Михайло Захарчук, теж випалив текст — «О наболєвшем». Коньок Захарчука, до речі, уродженця Вінниччини, — нагадування про календарні дати, вітання ювілярів і розповіді про те «що було не зі мною, пам’ятаю».
Своє творіння, переповнене ностальгією і стражданнями щодо «світлого минулого», Захарчук розпочинає без якихось прелюдій: «И был счастлив народ мой до тех пор, покуда шёл плечом к плечу с великим русским народом. И долгие годы, десятилетия казалось, что нет на свете такой силы, которая могла бы разъединить эти два братских народа. А потом подули ветры злые с вашингтонской стороны, пожевали земляки мои нуландских печенюжек и стали кретинами-майдаунами, не токмо родства — ничего не помнящими. Спустились в стольный град Киев — матерь городов руських, с карпатских полонын жалкие недобитки бандерновского отребья и с кровью, с мясом оторвали Украину от России».
Свіжі думки ще одного манкурта, чи неправда? Яка сочність «язика», образність і водночас невимушеність. Погодьтеся, що Захарчук міг би запросто замінити Попова поруч зі Скабєєвою.
А як вам таке: «То, что происходит сейчас на моей родине, ещё каких-то тридцать-сорок лет назад могло бы показаться сумасшедшим бредом, как русскому, так и украинцу. Нынче — это кричащая, кровоточащая реальность. Слишком убаюкали нас разговоры о „нерушимом братстве украинского и российского народов“. Меж тем в самой сущности украинства за последние десятилетия произошла радикальная и, боюсь, необратимая трансформация. На смену настоящему, „щырому“ украинцу, которого знают и помнят по временам Советского Союза, пришёл лютый, злой и безмозглый бандеровец»?
Хтось може запитати, навіщо я цитую цього пропагандьора, який, так само як і Баранець, вже нічого українського в собі не має? Сенс цих цитувань усе ж таки є. Ми повинні знати, що не лише з екранів кремлівських телепередач ворог говорить про нашу нібито меншовартість. Що інформаційна війна ведеться всюди і всіма засобами. Захарчук, який зізнається, що з 1995 року не бував в Україні, продовжує жити у своїй уявній реальності, і нам її нав’язує у своєму пасквілі. І це продумана тактика, мета якої примусити нас постійно сумніватися у собі, в своїх силах.
Єдине, в чому правий Захарчук, то це в тому, що Україна вже ніколи не буде поруч із Росією. «Украина уже безвозвратно отошла от России. За годы „нэзалэжности“ произошли необратимые изменения даже в ментальности народной. Практически не встречались мне ностальгические воспоминания о прошлой жизни», — пише Михайло-манкурт.
Читаєш заслуженого кремлівського пропагандиста Захарчука і складається враження, що він навіть не в Росії живе, а десь в іншому вимірі. «Невозможно себе даже представить, чтобы с российской стороны в сторону Украины с таким злобным постоянством выливалось столько дерьма и помоев. Невозможно».
Обрусілий вкінець уродженець Вінниччини навіть не звертає уваги на такі «мєлочі», як окупація Росією українського Криму та розв’язання Путіним війни на Донбасі. «По тем же социологическим опросам более 80% населения Украины не доверяет российским СМИ. На Украине российские СМИ запрещены ещё Порошенком. Как можно не доверять тому, чего ты не знаешь? Опять же более 80% процентов опрошенных украинцев полагают Россию страной-агрессором», — обурюється Захарчук. — Украина прочно закрепилась на позициях Антироссии, и, похоже, в обозримом будущем по-иному себя не мыслит. Значит, и нет у бывшей прекрасной советской республики никакого нормального будущего«.
А ось стосовно майбутнього, то, як казав герой одного з культових в минулому телефільмів, «гадаю, що останнє слово буде не за вами…»
Василь Вольський спеціально для АрміяInform
