Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
Надія — мешканка Донеччини. І вже майже 2 роки вона — військовослужбовець однієї з механізованих бригад ЗСУ. Наразі триває її друга ротація в районі проведення операції Об’єднаних сил.
Рішення приєднатися до армії зріло в Надії з 2014 року — відтоді як її маленьке містечко опинилося під короткочасною окупацією проросійських бойовиків: навесні того року в Бахмуті тривали проросійські мітинги, розповсюджувались листівки. У середині квітня над міськрадою вивісили символіку фейкової республіки, слідом терористи захопили відділ міліції, прокуратуру. У середині червня вони заблокували військову частину, неподалік якої жила на той момент 17-річна Надія. Та ніч назавжди закарбувалася в пам’яті дівчини:
— Мені тоді не спалося. Я вийшла на балкон та при світлі місяця побачила, як з боку Костянтинівки рухається якийсь великий транспорт. Я навіть не збагнула, що це був танк… Зупинившись неподалік воріт, він здійснив кілька пострілів. Далі був обстріл території частини з гранатомета, під час якого постраждав і житловий будинок поблизу. Місто жило тоді у страху, тому коли до нього увійшли українські військові, жителі видихнули з полегшенням.
Вже у вільному українському Бахмуті Надія закінчила технікум, працювала на підприємстві та ростила сина. Але події тієї літньої ночі, а також артобстріл з боку терористів у лютому 2015 року одного з районів міста, коли загинуло двоє мирних жителів та були поранені шість осіб, не покидали її пам’ять, тож торік вона вирішила поповнити лави ЗСУ. Сину Олександру на той момент виповнилося 5 рочків, він ходив до садочка та не потребував підвищеної уваги та піклування. Мама підтримала рішення Надії, на відміну від хлопчика… Перше, що він видав під час розмови про війну, стало: «Там вбивають людей! Тебе теж можуть вбити!»
— Я, як тільки могла, заспокоювала Сашка. Згодом запевнила, що буду захисницею України, і він буде мною пишатися… Але під час кожної телефонної розмови він завжди питає мене, чи обережно я поводжуся…
Наразі Надія обіймає посаду помічника гранатометника. Звісно, як і будь-якій представниці жіночої статі, яка потрапила на війну, їй прийшлося доводити компетентність та доцільність перебування на посаді:
— У нас в підрозділі гендерна рівність — плакати не вийде. І це, на мою думку, правильно, адже на фаховість воїна не повинна впливати стать. Ти прийшла в армію за особистим бажанням, тож повинна бути на висоті, адже ворог не буде питати тебе, чи вмієш ти, дівчино, воювати, чи ні.
Як і будь-яка людина, Надія мріє опинитися в новорічні свята в колі родини.
— Хочеться, щоб ця клята війна закінчилася… Через неї я не повела сина до школи — цьогоріч він став першокласником. Я не можу обійняти його в новорічну ніч, вручити подарунки особисто. Але, я думаю, він все розуміє — його мама повинна бути тут, щоб боронити Україну, аби смерть і руйнування не прийшли в нашу з ним домівку…
