Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
У Навчальному центрі Сухопутних військ, який дислокується у селищі міського типу Гуйва, що неподалік Житомира, нещодавно відкрилась музейна експозиція. Особливо цікавим є приміщення, де командування військової частини вирішило облаштувати музей. Це — одна з будівель колишньої ставки рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера Хегевальда, що вціліла після відступу німецьких окупаційних військ у січні 1944 року. Власне, на території селища залишилося кілька будівель, одна з яких знаходиться якраз у межах військового містечка. Це споруда, у якій під час будівництва було встановлено обладнання для нагнітання кисню у підземну частину ставки, і вона — одна з небагатьох, що залишилася цілою. Тут військові й вирішили облаштувати музей артефактів Першої та Другої світових воєн.
— Тепер частина цього бункеру відіграє роль як фотозони, так і місця, де можна дійсно поговорити й поміркувати про військову історію, — говорить офіцер відділення морально-психологічного забезпечення навчального центру лейтенант Олена Сек. — Тим більше, це місце насправді цікаве, і нацисти невипадково обрали саме його для будівництва однієї з трьох на території України ставок вищого командування Третього Рейху.
Так, у роки окупації України на її території було зведено 3 із 16 запланованих підземних ставок — захищених командних пунктів для керівництва Рейху та вищого командування Вермахту, Люфтваффе та СС. Зокрема, ставка «Вервольф» («Вовкулака») у селі Стрижавка, що є передмістям Вінниці, слугувала самому Адольфу Гітлеру. «Штайнбрух» («Каменоломня») у лісі неподалік залізничної станції Гулівці Калинівського району Вінницької області — шефу Люфтваффе рейхсмаршалу Герману Герінгу. І, нарешті, ставка «Хегевальд» («Заповідний ліс») будувалася для потреб рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. З головним есесівцем ставку ділили також шеф Імперської канцелярії рейхсміністр доктор Ганс Ламмерс та міністр закордонних справ Йоахім Ріббентроп.
Будували Хегевальд, як й інші ставки, силами військовополонених. Уже у жовтні 1941 року мешканців усіх навколишніх сіл виселили, а місце будівництва площею близько 1,2 тис. кв. м. огородили від зовнішнього світу трьома тисячами метрів колючого дроту.
Історики розповідають, що територія ставки була ретельно замаскована зеленими насадженнями. У двоповерховій будівлі розміщувався штаб військового керівництва. Два залізобетонні наземні бункери з товстими триметровими стінами поєднувалися між собою підземним тунелем. Це — з тих, які збереглися. Військові історики вважають, що наземних технічних приміщень було більше — є руїни, які ідентифікуються як складові ставки.
Зверху споруди вкриті значним шаром спеціальної гуми. Над об’єктом було розтягнуто маскувальну сітку і споруджено фальшивий дах. На фотографії з повітря все це виглядало як звичайний будинок. У такий спосіб німці хотіли убезпечити ставку від можливого знищення радянською авіацією або артилерією.
Арматура і труби водопостачання у бункері були з антикорозійним покриттям зі сплаву, склад якого, подейкують, фахівці не можуть розгадати й досі. Усе було облаштовано за останнім словом техніки, бункер мав прямий зв’язок із Берліном.
Гіммлер бував у ставці тільки тоді, коли у Вервольф приїжджав Гітлер. Та це не завадило шефу СС провести у своєму «заповідному лісі» кілька історично важливих зустрічей.
Узагалі, про існування Хегевальда світ дізнався вже через багато років після закінчення Другої світової війни з мемуарів Вальтера Шелленберга. Колишній шеф політичної розвідки Третього Рейху у 1956 році видав у Лондоні книгу «Лабіринт», у якій згадує, зокрема і події, пов’язані з його перебуванням у ставці Гіммлера. У бункер під Житомиром Шелленберг приїздив таємно у серпні 1942 року, аби обговорити з Гіммлером план усунення Гітлера від влади, згідно з яким Німеччина припиняла війну і укладала сепаратний мир із країнами Заходу. Шелленберг вважав, що саме Гіммлер повинен замінити фюрера, і чим швидше це відбудеться — тим краще для німецького народу. Однак втілити цей план у життя змовникам не вдалося.
Але головна подія, що відбулася у Хегевальді, переконана Олена Сек, це — озвучений Гіммлером наприкінці літа 1942 року план «Ост», що передбачав колонізацію окупованих східних територій. Зокрема за цим планом передбачалося упродовж 20 років заселити німцями Білорусь, Литву, Естонію, Латвію та Крим.
«В інших областях ми організуємо вздовж доріг невеликі міста з населенням у 10-20 тисяч жителів під охороною наших гарнізонів, — подає його виступ знайдена у німецьких архівах стенограма. — Поблизу цих міст будуть наші автостради, а в радіусі 10 кілометрів — німецькі села, щоб наші люди жили в німецькому оточенні. Ці поселення-перлини спочатку поширяться до Дону і Волги, а потім, я сподіваюся, і до Уралу та будуть завжди постачати нам здорове потомство німецької крові».
Не лише психолог військової частини, а й відома журналістка й дослідниця, лейтенант Олена Сек говорить, що план «Ост» почав впроваджуватися у дію під Житомиром.
— Саме тут восени 42-го року німці розпочали колонізацію, — свідчить на основі архівних документів офіцер. — Мешканців сіл, що знаходилися на території майбутньої колонії Хегевальд, планували переселити в інші області України: Київську, Дніпропетровську, Херсонську та Сталінську (Донецьку). На їхнє місце повинні були поселитися фольксдойчі.
Варто зазначити, що виселення українських селян німці проводили без попередження. Зазвичай, на світанку поселення оточував німецький поліцейський загін, іноді у супроводі бронетранспортерів і танків. Німецький комендант і його охоронці заходили у хати та наказували мешканцям негайно виселитися. Вигнанцям дозволялося на три оселі мати один віз, запряжений у більшості випадків коровою — коней брати з собою не дозволяли. Забирати з собою своє господарство — худобу, птицю, а також запаси їжі теж заборонялося.
На 12 годину дня, коли село вже було очищено від українського населення, приїжджали машини з німецькими колоністами. За наказом коменданта вони роз’їжджалися по селу займати «свої» хати, на воротах яких були завчасно позначені крейдою прізвища нових мешканців. Кожен німецький поселенець ставав повноправним господарем всього майна, залишеного українцями.
Офіційною датою відкриття колонії стало 1 жовтня 1942 року. Керував нею гаупткомісар. Всі укази, які видаються окупаційною владою для українського населення, мешканців колонії не стосувалися — тут діяли тільки німецькі закони й порядки.
Звичайно, взимку 44-го колоністи втікали разом із вермахтом. Українські селяни поверталися до своїх осель, а ось радянська влада правду про Хегевальд так і не розголосила.
Сьогодні, майже 80 років по тому, від ставки збереглись бункери та двоповерхова будівля колишньої німецької канцелярії. Також в гарному стані гідранти і стара бруківка.
Олена Сек говорить, що місце під будівництво ставки німці обрали не випадково.
— Усім відомо, наскільки у нацистській Німеччині багато уваги приділялося всьому сакральному, містичному, — каже жінка. — В історичних документах ми знайшли підтвердження того, що на цій території вже наприкінці 18 століття стояли війська. І німці бували тут також ще до Другої світової — як під час Першої світової війни, так і за часів Визвольних Змагань. Досліджували місцевість, шукаючи древнє поселення вестготів. Приїздили вони сюди і в 1936 році, коли Вермахт і Червона Армія плідно співпрацювали й обмінювалися досвідом. Не виключено, що у складі німецької делегації були й представники відомого нацистського інституту Аненербе — по суті, окультного товариства, що досліджувало всілякі містичні й сакральні таємниці предків арійської раси, як називали себе нацисти. Щось та й шукали ці «арійці» поблизу Житомира…
І ось нині в одному з приміщень колишньої ставки — музей. У його експозиції — військові артефакти початку — середини ХХ століття, насамперед пов’язані з обома світовими війнами. Щось мали у своїх особистих колекціях самі військовослужбовці, щось принесли місцеві мешканці. Серед експонатів — і так званий жетон звільнення, і знайдений неподалік саморобний перстень. Як кажуть у військовій частині — зразок окопної творчості 1914-1917 років. Експозиція постійно поповнюється, адже земля піднімає зі своїх надр все нові артефакти, і невдовзі, жартують у навчальному центрі, їхній музей у ставці Гіммлера конкуруватиме з відомими у країні закладами.
Фото Олени Сек та пресслужби Житомирської обласної ради
