Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Новорічні свята завжди когось захоплюють і зачаровують своєю красою та казковістю. І хоча нині діють все ще карантинні обмеження, однак, не тільки діти й дорослі чекають від новорічних свят незабутніх вражень, позитивних емоцій…
Напередодні Дня Святого Миколая до Краматорської Центральної дитячої бібліотеки завітало чимало гостей. Серед присутніх бойові побратими, друзі, однодумці автора, волонтери міста, ті, з ким В’ячеславу Миколайовичу не раз доводилося стикатися під час своєї служби на Донбасі. Символічно, що саме тут, у цей день він презентував свою книгу «Позитиvv. Спогади. Від радянського курсанта до захисника України».
Мені завжди було цікаво дізнатися, що ж спонукає людей до написання власних книжок. Чи це мрія, яка захована довгий час десь на поличці серед інших нереалізованих мрій. Чи може поштовхом до написання стає певна життєва криза…
Без сумніву, саме після свого звільнення в запас у 2018 р., яке також не було легким, СІМІС В’ячеслав Раєвський вирішив відновити історичну справедливість та спробувати розповісти майбутнім читачам про події, учасником яких він був. Усе ж таки це не лише спогади, але й емоції, особисті переживання, філософські роздуми.
«Ще на початку війни мене звали «Доцентом», бо я маю науковий ступінь кандидата технічних наук, — каже В’ячеслав Раєвський. — Якось хлопці між собою поговорили і кажуть: «Слухай, Миколайович, ти завжди говориш нам: давайте про позитив, то і будь Позитивом!». Так і закріпилося — «ПозитиVV» — військовий позивний В’ячеслава. Згодом з’явилася ідея написання тексту і народження самої назви книги -«ПозитиVV». Далі, впродовж року навіть півтора редагування, верстка, затвердження обкладинки книги, на якій зображене реальне фото прицільного ворожого обстрілу паркану власного помешкання українського прифронтового селища Донеччини.
У своїх оповіданнях В’ячеслав Раєвський вміло намагається події передати через позитивне відношення до життя. Та є такі воєнні реалії, які крізь призму позитиву віддзеркалити неможливо. Наприклад, багато хто з курсантів-українців наприкінці 80-х та на початку 90-х вчилися тоді в радянських училищах і як їм усім у душі довелося потім попрощатися з імперією. Бо кожний із них зробив тоді свідомий вибір — присягнув на вірність українському народу — тим самим ідентифікував, визнав себе захисником своєї молодої, самостійної та незалежної держави — Україна. Як на мене, це одне з найцікавіших явищ на той час.
В’ячеслав Раєвський добре відомий на Донеччині не тільки як військовий волонтер. Колись «ПозитиVV» тривалий час очолював відповідальний напрямок роботи у ГШ Збройних сил — групу цивільно-військового співробітництва (СІМІС), штабу АТО/ООС. Головна функція якої була опікуватися населенням, що мешкало поблизу зони бойових дій. Особисто мені, все це легко розуміти, коли сам вперше приїхав на Донбас як начальник пресцентру, ще й особисто знаю автора і його нелегку службу впродовж кількох років. До того ж разом брали участь у деяких спільних заходах.
В’ячеслав Миколайович — (народився 1970 року в Білій Церкві), ветеран військової служби, полковник запасу, за його плечима 30 років служби у лавах Збройних Сил України. Є безпосереднім учасником російсько-української війни. Пройшов усі щаблі військової служби. Після навчання в Ленінградському військовому училищі зв’язку службу розпочав на командних посадах. Зокрема, був командиром взводу, командував окремим підрозділом, потім вісім років служив у бригаді зв’язку. Згодом — аспірантура, науково-викладацька діяльність у військовому закладі освіти, насамперед служба в управлінні інформаційних технологій Міністерства оборони України. Тому, з власного досвіду він добре знав і розумів все те, про що написав у своїй книзі спогадів.
До речі, В’ячеслав Миколайович чудовий батько. Має двох синів: найменшому Олексію −14, найстаршому — Олександру вже 27 і він капітан ЗСУ. У вільний від роботи час В’ячеслав постійно займається спортом: силові вправи, легка атлетика — трейлові забіги по горах, змагання з бігу на дистанцію понад 42 км тощо. За його словами, це найкраща «швидка допомога» від стресів, напруги та накопиченої моральної втоми.
Події у книзі діляться на етапи: до війни, під час війни й після війни. У книзі є оповідання, присвячені загиблим. Серед них добровольці, військові, волонтери. Наприклад, Яна Червона з Харкова, яку я особисто знав, — каже В’ячеслав Раєвський. — За QR-кодом можна перейти до Книги пам’яті України та дізнатися про людину більше. Хочеться, щоб цих людей пам’ятали, бо вони не могли ставитися до України як до корпорації, бо її любили і за неї віддали власне життя.
Літературно-художнє видання В’ячеслава Раєвського це по суті збірка окремих нарисів з життя самого автора, ще з тих часів що простежує військові реалії від часів занепаду колишнього Радянського Союзу, в нелегкі роки початків незалежності України та її армії і до російсько-української війни. Оповідання дають змогу з’ясувати, яким був стан української армії до війни, яким він є наразі. Як і чому місцеві по-різному ставляться до українських воїнів.
Загалом, окупація та анексія Криму РФ та війна на Донбасі змінили ставлення до життя тисяч українців і насамперед — українських вояків. Саме їм довелося втрачати своїх побратимів на цій війні та зрозуміти, що колишній сусід дружньої країни опиниться ворогом.
Весь наклад видання, а це 1000 примірників, надруковано харківським видавництвом «Vivat», та видано за фінансової підтримки Міністерства культури Чеської Республіки.
На презентації перебувала особлива атмосфера спілкування, яка відбувалась у жвавому діалозі та супроводжувалася розповідями історій автора настільки зворушливо, що люди аплодували В’ячеславу. А багато хто плакав, з залу вигукували слова подяки.
Наприкінці виступу автор відповідав на запитання, охоче фотографувався та роздавав автографи. Також бажаючі мали можливість придбати книгу, підписану особисто автором.
Користуючись нагодою, я привітав В’ячеслава з прийдешнім святом та ще й встиг розпитати у нього, як зустріли його бойові побратими в місті і чи змінився Краматорськ?
— Краматорськ для мене дуже особливе місто. Саме тут, на Донеччині, розпочався найгарячіший період моєї військової служби, який залишиться назавжди в моїх спогадах, — говорить Миколайович.
— Місто дуже змінилося і стало красивим і рідним для мене, ніби друга Біла Церква, як другий дім. У таких містах особливий прийом, і тобі дуже вдячні, що ти приїхав. Також вразив у парку «Ювілейний» найбільший флагшток на Донеччині, де майорить Державний Прапор України.
Отже, читайте книжки — воно того варте.
В’ячеслав Петровський
