Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
10 грудня 2021 року Указом Президента України полковнику Павлу Півоваренку посмертно присвоїли звання «Герой України»… Соціальними мережами одразу розлетілись світлини офіцера з українським прапором, «Героям Слава!», «дякуємо за службу». Та мало хто знає, наскільки довгий і непростий шлях довелось пройти від номера 3191 на цвинтарі невідомих солдатів у Запоріжжі до номера 630/2021 Указу Президента України.
Визнанню передували довгі місяці справжнього жаху
Офіційному визнанню того, що полковник Півоваренко — мужній та героїчний український воїн, Командир та Офіцер з великої літери, передували довгі місяці справжнього жаху для рідних чоловіка. Ще від моменту його загибелі під Іловайськом з чиєїсь «легкої» руки мережею поширювались відверто брехливі закиди про дезертирство, вигадки про «бачили в Донецьку у формі сепаратистів», «батьки служать у Москві»… «Зраду» із великим завзяттям «смакували» навіть деякі вчорашні колеги.
Паралельно міцність нервової системи рідних перевіряла державна бюрократична машина: місяці експертиз, повторні дослідження, «ваші документи загубились», пошуку свідків… Тож нинішня Зірка Героя, присвоєна посмертно, для рідних є не просто нагородою, а справжньою перемогою справедливості!
Кореспонденту АрміяInform вдалося зв’язатись із вдовою Героя — Світланою Півоваренко. Вона — теж військовослужбовець, нині служить в одній із частин Київського гарнізону. Загалом у війську вже 21 рік.
Під час відвертої розмови Світлана розповіла, як навчалась із Павлом в одному класі, як разом починали «з низів», змінювали гарнізони. Про те, як чоловік місяцями пропадав на полігонах навесні 2014-го та одним із перших поїхав в АТО, про розгубленість, коли він зник, та про синів, дорослих не за роками та так схожих на татка…
Як я не намагалась не «лізти у душу» вдові, сльози під час розмови душили її не раз… А запитання «Звідки у тендітної жінки стільки сил?» так і залишилось без відповіді…
За прикладом батька
— Я знала Павла задовго до того, як він став полковником та обійняв поважну посаду в Командуванні Сухопутних військ. Ми познайомились у невеличкому містечку Радомишль на Житомирщині. Навчались в одному класі, товаришували та спілкувались як однокласники. Це зовсім не було коханням із першого погляду, надто малі ми були за віком для почуттів. До речі, Паша не був сиротою, як написали багато ЗМІ. Його матері не стало 15 років тому, а батько, який, до речі, також все життя віддав службі, помер напередодні війни. Перед смертю він встиг сказати, наскільки пишається сином-офіцером.
Павло мріяв стати військовослужбовцем із самого дитинства.
Світлана додає, що Павло мріяв стати військовослужбовцем із самого дитинства. Тож, коли після дев’ятого класу вступив до Мінського суворовського військового училища — це зовсім нікого не здивувало. Потім два роки провчився в Одеському училищі, а звідти перевівся до Харкова.
— Тільки тоді, коли Павло вже вчився в Харкові і приїхав додому під час відпустки, між нами виникли романтичні стосунки. Ось так із зовсім юних років ми і не розлучались, прожили в щасливому шлюбі понад 18 років, двічі стали батьками…
У Феодосії було дуже важко: без житла, грошей…
Родина Півоваренків добряче поїздила по гарнізонах перед тим, як «осісти» у столиці. Починали службу з Феодосії. Світлана чесно каже: було дійсно важко, часом аж занадто…
— 90-ті роки для військовослужбовців були ще тим випробовуванням. Не було нічого: ні житла, ні грошей. Ледь вдавалося забезпечувати мінімальні побутові потреби. Чоловік дуже старався для родини. Тоді багато хто покинув службу й почав займатися бізнесом, часом не зовсім законним. Але для Павла служба значила надзвичайно багато, це було його життям, він не уявляв себе деінде. Пам’ятаю, як він переймався, коли ми вже служили в Перевальному і під час переформування частини посада чоловіка опинилась «під ударом». Тоді він був начальником штабу в танковому батальйоні і просто місця собі не знаходив від хвилювання. Я підтримувала, як могла: «Та ти ж класний фахівець, точно на вулиці не залишишся!». Заспокоївся чоловік тільки після того, як йому запропонували іншу посаду в тій же частині. Збройні Сили дійсно були його життям.
Збройні Сили дійсно були його життям.
6 грудня отримав найочікуваніший подарунок — сина!
Після служби в Криму Павло протягом двох років навчався в Академії, згодом служив командиром батальйону в Новоград-Волинському, пізніше проходив службу у 8-му армійському корпусі. Тільки потім, після численних гарнізонів, офіцеру запропонували посаду заступника командира 101-ї бригади в Києві. На той час сім’я вже мала синочка Євгенія, який навчався в шостому класі. Хоч у столиці чекав лише гуртожиток, та здавалось, ось вона — стабільність, а також можливість більше часу проводити із сім’єю… Та робота так само забирала практично увесь вільний час офіцера, а спокій родині із двох військовослужбовців міг лише снитись….
Десять років тому 6 грудня офіцер отримав найочікуваніший подарунок — другого сина!
— Павло грався із синами, ходив із ними на прогулянки, намагався між частими відрядженнями та полігонами знаходити для нас достатньо часу… Він був справжнім сім’янином. На службі — вимогливим та відповідальним, вдома — ніжним та люблячим, прекрасним батьком та чоловіком.
Навесні 2014-го вдома був не більше ніж тиждень
Коли розпочалася російська агресія, Павло Васильович обіймав посаду начальника відділу бойової підготовки механізованих та танкових підрозділів управління бойової підготовки командування Сухопутних військ. Посада відповідальна, тож уже 7 березня життя офіцера перетворилось на полігонний «нон-стоп»… Рівненський, Житомирський, Миколаївський… Підготовка особового складу, тренування, перевірка, підготовка техніки…
— Приїжджав додому на два дні, трішки перепочив і знову в дорогу. Своїми прогнозами не ділився, все тримав у собі, завжди казав: «Служба залишається на службі, а зараз я прийшов додому… »
Дружина підрахувала, що від початку березня по травень бачила чоловіка не більше ніж тиждень. А вже 23 травня офіцер поїхав в АТО. За день до цього його призначили тимчасовим виконувачем обов’язків комбрига 51-ї бригади.
— Зателефонував зранку і сказав: «Я в Дніпрі, вже чекає автомобіль, зараз виїжджаю на Донеччину». Я розуміла, що він — офіцер, а накази не обговорюються, з іншого боку усвідомлювала, що він насамперед їде заради мене та синів. А хто, як не він?
«Я розуміла, що він — офіцер, а накази не обговорюються, з іншого боку усвідомлювала, що він насамперед їде заради мене та синів. А хто, як не він?»
«Знаєш, у мене сьогодні був другий день народження»
— Звичайно, чоловік практично нічого не розповідав. Я не знала, де саме він був. Вже потім про все дізнавалась: з інтернету, соціальних мереж… Телефонував на якусь хвилинку зранку та ввечері, казав, що все нормально. Але мені оцієї хвилини було достатньо, аби видихнути… Важливо було просто почути його голос, більшого й не потрібно. Телефони прослуховувались, тож він що два дні змінював номер.
Лише 22 липня розмова вийшла трішки довшою за типове «Все нормально…» Того дня Павло дістав поранення, дружині про це не розповів, та поділився іншим…
«Знаєш, у мене сьогодні був другий день народження, — сказав чоловік. А потім додав: — Я накрив собою маленького хлопчика, такого, як наш Максим. А сину тоді було 2 роки і 8 місяців. У той день вони визволяли Лисичанськ, потрапили під „Гради“, під ударом опинились і цивільні люди».
— Знаєш, у мене сьогодні був другий день народження, — сказав чоловік. А потім додав: — Я накрив собою маленького хлопчика, такого, як наш Максим. А сину тоді було 2 роки і 8 місяців. У той день вони визволяли Лисичанськ, потрапили під «Гради», під ударом опинились і цивільні люди.
Остання розмова…
28 серпня Павло зателефонував дружині востаннє… Часто такі моменти якось романтизують чи занадто прикрашають, проте, це була буденна сімейна розмова без прощань та освідчень у коханні…
— На годиннику — 23:30, та я не спала, чекала на дзвінок. Нічого надзвичайного, ніяких передчуттів… Звичайне сімейне: «Як діти? Що нового вдома?», типове: «У мене все добре…». Я, почувши голос чоловіка, спокійно заснула, навіть не усвідомлюючи, яке пекло чекає на мене попереду…
Більше зв’язку із Павлом не було. Світлана телефонувала на всі номери, які мала, та марно. Тоді вона навіть не здогадувалась, що чоловік був в Іловайську.
— Вже пізніше, коли я писала заяву в поліції і там потрібно було вказати точне місце перебування зниклого, кажу: «Я не знаю, я не можу вам точно написати. Знаю лише, що на території Донеччини». Мене все допитували: «Як це ви не знаєте точного місця?», а я відповідала: «Він командир частини, він не міг повідомляти мені такі дані мобільним…»
«Значно легше було б одразу дізнатись, що чоловік загинув»
Коли Павло не вийшов на зв’язок день-другий, жінка забила тривогу. Утім, як вона не намагалась знайти свідків, яким би високим керівникам не дзвонила, жодної конкретики не чула. Ніхто нічого не бачив. Ділилися лише здогадками та припущеннями. Світлана відчувала повну розгубленість…
— Ніхто не казав жодного плану дій, не пояснював, куди бігти і як шукати… Усі лише заспокоювали й казали: «Тримайся». Це дуже важко, просто надзвичайно… Довгі місяці зберігалась надія в серці. Було б набагато легше, якби я одразу дізналась, що він загинув.
Ситуація ускладнювалась брудом, який лився із інтернету та який активно поширювали користувачі соцмереж… Деякі люди не соромились і в обличчя вдові закидати щось із «прочитаних сенсацій».
— Що я могла вдіяти проти всіх цих закидів? Я свого чоловіка знаю! Я впевнена, що він ніколи б не вчинив не по-офіцерськи, ніколи не кинув би підлеглих, ніколи б не втік… Ви навіть не уявляєте, скільки мені довелося прочитати і вислухати. А скільки разів мені телефонували різні аферисти? Справжнє знущання! Тож, коли кажуть, що дружини полковників не плачуть, це повна маячня.
«Скільки разів мені телефонували різні аферисти? Справжнє знущання! Тож, коли кажуть, що дружини полковників не плачуть, це повна маячня».
Як процес ідентифікації тіла затягнувся на два роки…
Поки «жовта» преса та соціальні мережі знаходили все нові «зради», державні структури й собі перевіряли на міцність нервову систему рідних. То документи загубились, то зразки ДНК десь поділись…
— Першого разу ми із молодшим сином здавали зразки ДНК у жовтні 2014-го. Чекали три місяці та виявилось, що їх десь загубили… Потім у лютому 2015-го… Та ще й документи загубились, не могти знайти слідчого, у якого вони нібито були… Морально було неймовірно важко від того, як усе затягнулось… І, як не крути, десь у глибині душі жевріла надія. А раптом дійсно живий? Раптом у полоні?
Процес затягнувся аж до 2016-го… На запитання, як вдалось не втратити здорового глузду за ці місяці, жінка лиш відповідає, що й сама раніше не усвідомлювала, наскільки сильною є.
— А ви були на Кушугумському кладовищі в Запоріжжі? Для мене це було дуже моторошно. Ти шукаєш свій номер і не можеш одразу знайти. Всі могили однакові, маленькі, чисті, на кожній лежить зелене покриття,як на футбольному полі… На кожній написано «невідомий боєць» і номер зверху. Ти проходиш між рядами, шукаєш свій номер, розгублюєшся, що відразу не можеш його знайти, свого рідного, коханого… А потім бачиш номер «3191»… Знайшла.
«Тільки влітку 2016-го родина отримала на руки документи повторної експертизи, в яких офіційно повідомлялося, що невідомий солдат, похований на кладовищі під номером 3191, — це Павло Півоваренко».
Тільки влітку 2016-го родина отримала на руки документи повторної експертизи, в яких офіційно повідомлялося, що невідомий солдат , похований на кладовищі під номером 3191, — це Павло Півоваренко.
22 липня 2016-го року Павла Півоваренка за ініціативою його вдови Світлани перепоховали в Києві на Лук’янівському кладовищі.
— Для мене було важливим мати змогу в будь-який день приїхати на кладовище, розповісти новини, поділитись переживаннями.
«Мам, а чому в усіх татусі є, а в мене — нема?»
Світлана розповідає, що старший син Євгеній восени 2014-го одразу подорослішав не на один рік. У свої 15 він став справжнім чоловіком, наставником молодшому брату, помічником матері.
Старший син Євгеній восени 2014-го одразу подорослішав не на один рік. У свої 15 він став справжнім чоловіком, наставником молодшому брату, помічником матері.
— Він дуже рано став дорослим. Хотілося, аби його дитинство тривало хоча б трішки довше…
Молодшому ж сину Світлана довго не могла сказати правди. Спочатку була надія, що чоловік живий, потім чекала на результат ДНК, потім просто не могла… Траплялось, ще у 2015-му ідеш із ним столичними вулицями, а він запитує: «Мам, а чому в усіх татусі є, а в мене нема?». Це дуже страшно.
читайте також:
— Я доросла людина, мати, не мала на нього відповіді… Сказала, вже коли чоловіка поховали в Києві. Просто одного дня запропонувала Максиму: «Давай до татка поїдемо». Вже на кладовищі пояснила, що він загинув як справжній Герой… Син сприйняв новину без істерик, немов давно знав правду.
«Сподіваюсь, сини виростуть такими ж людяними та чесними, як тато…»
Зараз старшому синові Світлани та Павла — вже 23, меншому 6 грудня виповнилось 10. Світлана розповідає, що вони дуже схожі на тата, особливо характером.
«Ми часто приїжджаємо разом на кладовище до чоловіка, та зовсім не тримаємо ні на кого зла».
— Такі ж вперті, відкриті до людей та цілеспрямовані. Сподіваюсь, виростуть чесними та людяними, як тато… Ми часто приїжджаємо разом на кладовище до чоловіка, та зовсім не тримаємо ні на кого зла. Знаєте, 10 грудня 2021 року я повернулась у 2014-й. Плакала навзрид увесь день. І так, це неправда, що дружини полковників не плачуть. Ще й як плачуть… Та краще, звісно, плакати від щастя…
Посмертно полковника Павла Півоваренка нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, Зіркою Героя України, його сім’ю забезпечили житлом.
А тим часом сотні тіл залишаються невпізнаними на Кушугумському цвинтарі в Запоріжжі…
