Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
З головним сержантом механізованого взводу Вадимом ми познайомилися на позиціях поблизу Новолуганська. Він разом з бойовими побратимами облаштовував бліндажі й укріплення. Військовослужбовці на чолі зі своїм командиром носили великі дерев’яні колоди з лісосмуги для перекриття, обшивали дошками траншеї та поглиблювали ходи сполучень.
— Напрямок у нас дуже небезпечний, тому працюємо, як то кажуть, у режимі нон-стоп, — розповідає Вадим. — Доводиться постійно щось удосконалювати, підтримувати інженерні споруди в належному стані. Треба встигнути закінчити основні роботи до сталих морозів. Але й ворог не дає спокою, час від часу починає вдаватися до провокацій: відкриває вогонь по наших спостережниках з кулеметів та гранатометів, ПТУРів або прицільно працюють снайпери. Нам до цього не звикати, даємо йому жорстку відповідь, змушуємо замовкнути і знов беремося до роботи.
Військовий шлях воїна розпочався 2013 року зі строкової служби. Рік минув швидко, й уже новий — 2014-й — він зустрічав удома в колі рідних і друзів. Пам’ятає, як за новорічним столом ділився планами на майбутнє та мріями про мандрівки. Проте наступні події та російська агресія не дали цим побажанням здійснитися. Влітку 2014 року Вадим знов потрапив до війська, оскільки іншого вибору в той загрозливий для країни час для себе не бачив.
На війні про таких, як сержант Вадим, кажуть: надійний, врівноважений, наполегливий у виконанні визначених завдань. А ще він справжній технар і майстер професійного поводження з будь-якою технікою. До речі, починав свій бойовий шлях у 2014 році на посаді помічника водія евакуаційного колісного тягача «Кетл». Тоді його підрозділ виконував бойові завдання в районі Дебальцевого.
— Ситуація була дуже напруженою, російські окупаційні війська намагалися відрізати угруповання від основних сил. Щодня українські позиції обстрілювали артилерія та міномети. Ми майже в цілодобовому режимі займалися підвозом боєкомплекту, спорядження, а також евакуйовували пошкоджену техніку. Тягач був дуже потужний, але потребував постійного догляду та обслуговування. Тож я швидко навчився всіх таємниць авторемонтної праці, головне було забезпечити своєчасний підвіз усього необхідного підрозділам, які перебували на передовій, — згадує Вадим. — Іноді це було дійсно справою життя або смерті. На нас з надією чекали і піхотинці, й артилеристи. Пам’ятаю, як уночі надійшов наказ терміново доставити на позицію артдивізіону снаряди. Дорогою трішки заблукали й ледве не заїхали до сепарів. Прийшлося добряче попетляти по степу, але зранку таки доїхали до міста. Вже за декілька хвилин боєкомплект, який ми доставили, полетів на голови окупантів.
У 2015 році Вадим демобілізувався, але цивільне життя тривало недовго. Вже за рік знову пішов до війська, підписав контракт з тією ж бригадою, у якій воював. Відтоді залишається на передовій. Пройшов усі ланки командирського становлення: був старшим солдатом, командиром відділення, заступником командира взводу й нині виконує обов’язки головного сержанта взводу. За своїм досвідом, рівнем підготовки може дати фору навіть молодим офіцерам.
— Війна це не тільки перевірка на витривалість та мужність, це справжня школа де гартується характер і дух нашого війська, — впевнений Вадим.
Фото автора
