Неправильним було би вважати, що мрії козаків про самоврядну територію у складі Російської імперії зникли після скасування гетьманства у 1764 році та знищення Запорозької Січі в 1775-му. Ідея відродження інституту гетьманства та запорозьких вольностей не полишала представників козацької старшини лівобережної України аж до кінця XVIII століття. Провідну роль у цих процесах відігравала родина Розумовських та український військовий та політичний діяч, генерал-аншеф російської імператорської армії Андрій Гудович.
План Розумовських
Золотим періодом для українського козацтва в Російській імперії у XVIII столітті можна вважати правління імператриці Єлизавети Петрівни. Невдовзі після сходження на трон вона таємно обвінчалася зі своїм коханцем, українцем, колишнім придворним співаком і бандуристом Олексієм Розумовським. Ще в перші дні свого царювання Єлизавета звела його в камергери: в день коронації він став оберєгермейстером, російським графом і кавалером ордена Святого Андрія Первозваного. Зрештою він отримав звання генерал-фельдмаршала, великі маєтності в Росії й Україні,та став кавалером всіх орденів.
Розумовський сприяв організації подорожі Єлизавети Петрівни в Україну у 1744 році, під час якої козацька старшина за його підтримки переконала царицю відновити гетьманство. За активної участі Олексія Розумовського 1745 року спочатку було відновлено Київську митрополію, а 1747-го проголошено указ імператриці«Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями». Саме цей указ став юридичною засадою обрання у 1750 році в Глухові гетьманом Лівобережної України Кирила Розумовського – молодшого брата чоловіка Єлизавети.
Кирила, вочевидь, готували до цієї посади. Олексій Розумовський ще 1742 року забрав свого брата з рідного села Лемеші в Петербург на виховання. У 1743–1745 роках він навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена та Страсбурга. У червні 1744 року разом зі старшим братом був удостоєний графського титулу. Того ж року імператорка під час відвідин Києва обрала місце для будівництва Маріїнського палацу, що призначався саме для графа Кирила Розумовського.
Після повернення з-за кордону Кирило 1745 року одержав чин дійсного камергера. Наступного року був призначений президентом Російської Академії Наук і одружився з родичкою імператорки Єлизавети I Катериною Наришкіною. У подружжя було шість синів і п’ять дочок. Тож не випадково гетьман Розумовський у вересні 1763 року ініціював реформу, яка серед іншого передбачала право його нащадків на наслідування гетьманства.
Палацовий переворот
Андрій Гудович – виходець із впливового старшинського роду і вихованець університетів у Кенігсбергу, Галле й Лейпцигу. Був на військовій службі в спадкоємця російського престолу Петра Федоровича (згодом імператора Петра III). Став його наближеною особою, отримав придворний чин голштинського камергера та звання полковника. Брав участь у дипломатичних переговорах, що закінчили семирічну війну 1756–1763 років.
Після повернення з Пруссії в петербурзьких політичних колах про Гудовича говорили як про майбутнього гетьмана України. Згідно з імператорським указом від 11 (22) березня 1762 року його призначено генерал-ад’ютантом з чином бригадира.
Звісно, такий розвиток подій не міг не турбувати Кирила Розумовського. Можливо, саме швидкий кар’єрний зріст конкурента підштовхнув гетьмана до найактивнішої участі в палацовому перевороті 28 червня (9 липня) 1762 року, в результаті якого був повалений імператор Петро III і престол зайняла його дружина Катерина II.
Саме гетьман Розумовський командував Ізмайловським полком, що забезпечив успішність перевороту. І саме гетьман як президент Академії наук використав її друкований орган для негайної публікації маніфесту нової імператорки.
Але намагання вислужитися перед «кривавою імператрицею» так і не допомогли Кирилові Розумовському реалізувати свій план. У відповідь на петицію 1763 року про спадкове гетьманство в родині Розумовських імператорка змусила Кирила Розумовського зректися гетьманства, за що йому зберегли статус «високого достойника Російської імперії», забезпечили велику пенсію й надали у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема Батурин.
Повернення Андрія Гудовича
Під час палацового перевороту Андрій Гудович до кінця знаходився поряд з імператором Петром ІІІ та був арештований разом із ним. Після звільнення відмовився служити російській імператорці Катерині II, вийшов у відставку в чині генерал-майора і виїхав за кордон, де перебував до 1765 року. Потім повернувся до своїх українських маєтків і перебував там до самої смерті Катерини ІІ.
Видатний український історик Олександр Оглоблин вважає його значним представником опозиції проти політики Катерини II, людиною з великими міжнародно-політичними зв’язками. Він був близький до українського патріотичного гуртка в Новгороді-Сіверському в 1780 – 1790-х роках. Саме Андрій Гудович, на думку Оглоблина, допоміг організувати 1791 року місію українського письменника Василя Капніста до Пруссії. У Берліні в квітні того року Капністом були проведені переговори з представниками прусських урядових кіл, зокрема з міністром закордонних справ (канцлером) Пруссії Е.-Ф. Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.
Після вступу на російський престол новий імператор, син Петра ІІІ, Павло I викликав Гудовича до Санкт-Петербурга, цінуючи його вірність пам’яті батька. 24 листопада 1796 року він нагородив Андрія Гудовича чином генерал-аншефа (оминувши чин генерал-поручика) та орденом Святого Олександра Невського. Дуже ймовірно, що в той час Гудович лобіював плани відновлення Гетьманства.
У поінформованих українських колах вважали, що Гетьманом призначать великого князя Костянтина Павловича, а Гудович стане його регентом в Україні. Проте російський уряд не підтримав проєктувідродження Гетьманщини Андрія Гудовича, тож він знову повернувся до власних українських маєтків на початку 1797 року, де й помер через 11 років.
