Це далеко не вичерпний перелік вимог до наземних роботизованих комплексів, спроможних виконувати найрізноманітніші завдання на сучасному полі бою. Про завдання та різновиди НРК, визначальні характеристики…
Є люди, які власним прикладом здатні мотивувати та рухати вперед, для яких фраза «ніколи не здаватися» не просто слова, а життєве кредо. Серед них і старший викладач відділення організації навчального процесу Школи морського піхотинця старший лейтенант Дмитро Яковець. Сьогодні він навчає курсантів найголовнішому — як повернутися живими з війни. І для цього йому не потрібні підручники, адже бойового досвіду воїну не позичати.
Дмитро народився в Новосибірську, у 90-х із батьками переїхав до Миколаєва, де пішов спочатку до школи, потім у технікум. Проте останній не закінчив, щоб зі своїм призовом у 2002 році піти до армії.
— Строкову службу проходив у 3-му полку спеціального призначення в Криму. Після її завершення підписав контракт, бо відчув, що у війську він на своєму місці. У 2003 році разом з українським миротворчим контингентом полетів у першу ротацію до Іраку, де виконував завдання понад пів року. За цей час мій підрозділ передислокували на материкову Україну, тож повертався я вже не в Крим, а до тоді ще Кіровограда, — розповідає старший лейтенант Дмитро Яковець.
Після завершення контракту у 2005 році військовий вирішив повернутися до Миколаєва, звідки родом була його майбутня дружина. З того часу розпочався його шлях у спеціальному підрозділі міліції охорони «Титан».
— У 2016 році я підписав контракт зі ЗСУ і потрапив у 36-ту бригаду морської піхоти на посаду командира відділення десантно-штурмового взводу. Ще з юності у мене залишилася мрія здійснити стрибок з парашутом, тому я був задоволений таким призначенням, — пригадує Дмитро.
30 березня Дмитро прийшов до частини, а вже 6 квітня 2016-го вибув разом зі своїм підрозділом до Широкиного, де виконував завдання до 1 червня 2017 року.
— То була тривала ротація, бо якраз восени десантно-штурмовий батальйон було реорганізовано в батальйон морської піхоти. З перших днів на війні я зрозумів, що потрапив саме туди, куди й планував, для мене не було несподіванкою все те, що відбувалося. Крім того, цінним виявився досвід Іраку, яким я залюбки ділився з товаришами, — розповідає військовий.
У грудні 2016 Дмитро Яковець став командиром взводу й отримав звання молодшого лейтенанта. Разом зі своїм взводом він крок за кроком просувався вперед, відвойовуючи українські території.
— Тоді висота «Дерзкая» ще перебувала за ворогом і була позаду від нас десь за 1,5 км, тож ми мали тримати оборону не тільки по фронту, але й з боку та тилу. Загалом, наша позиція була вигідною, тому ми регулярно завдавали сєпарам чимало клопоту. У 2017-му, під час другої ротації, я вже був на посаді командира роти, ми заходили на ті ж висоти, хоча чисельний склад бажав кращого, — згадує Дмитро.
Проте переломним періодом у житті військового став 2019 рік.
— У 2019-му наш підрозділ зайшов із Широкиного в район Водяного. У червні я з нашим водієм потрапив під обстріл, дістав важку контузію і опинився в шпиталі. До цього я вже зазнавав контузій, але завжди переносив їх на ногах. Трохи відлежувався в бліндажі, медик ставив крапельницю, і знову в бій. Адже я звик бути поруч із моїми хлопцями. Окрім того, наш опорний пункт був на лінії зіткнення, людей було мало… — пригадує Дмитро.
Після відновлення здоров’я військовий знову повернувся у стрій. І знову складне випробування — у жовтні він мав першого «двохсотого» у своєму підрозділі. Воїну в шию влучив ворожий снайпер.
Але все змінилось на «до» та «після» в листопаді, коли Дмитро знову потрапив під обстріл.
— Ми їхали польовою дорогою, почався обстріл. Пробило колесо, нас почало нести на мінне загородження. Водій намагався вивернути, але Hummer зробив два оберти. Після першого з машини викинуло водія, я залишився всередині. Все пам’ятаю, бо був у тямі, — згадує морпіх.
Тоді обоє вижили, але Дмитро дістав перелом хребта та забій спинного мозку.
Основне лікування він проходив у Львові. Медики не давали жодних позитивних прогнозів. Більшість із них вважали, що Дмитро зможе пересуватись лише за допомогою візка або милиць. Але вже за місяць лікування він почав відчувати ліву ногу. Значний прогрес розпочався під час проходження лікування в клініці реабілітаційної медицини Next Step Ukraine. Дмитро й нині користується вправами, які йому там показали, намагається щоденно максимально навантажувати праву ногу, щоб відновити її функції.
Про те, що мотивувало його не опускати рук, жартома каже, що бажання курити.
— Спочатку я був у шпиталі в Маріуполі, звідти мене відправили в Харків, потім до Львова. І весь цей час я дуже хотів курити. Навіть одного разу спробував підкурити цигарку в палаті, але мене пообіцяли вигнати, тож не залишалося нічого іншого, як пробувати перелазити на візок, — з усмішкою згадує Дмитро. — Звісно, то все жарти, насправді важливо ніколи не здаватися. Є безліч хлопців, які зазнали поранень чи ампутацій, але повернулися у стрій, хтось знайшов порятунок у спорті. Найлегше — це жаліти себе і плисти за течією. Та, як на мене, це нудно.
Через травму Дмитро мусив звільнитися за станом здоров’я, але від думки про повернення у стрій так і не відмовився. Тож протягом тривалого часу він шукав посаду, де зможе поновитися на військовій службі. І зусилля виявилися немарними. У квітні 2021 року старший лейтенант Дмитро Яковець став викладачем у Школі морського піхотинця.
Наразі він передає свій бойовий досвід молодому поколінню українських захисників і не полишає мрії повернутися в рідну 36-ту бригаду, щоб знов пліч-о-пліч з побратимами захищати Україну.
