Адже в комунікації між людьми приховано набагато більше сенсів, ніж здається. Просувати безбар’єрну мову та етику, що можуть змінювати суспільні установки,…
Полковник Валерій Гудзь нині є слухачем Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Але у 2014-му початок бойових дій зустрів на посаді звичайного взводного у 72-й бригаді, з часом був призначений комбригом «королівської» 24-ї.
Чим був наповнений бойовий шлях офіцера від початку українсько-російської війни до сьогодні, Валерій Гудзь розповів нашому кореспонденту в пресцентрі АрміяInform.
«Вважаю, що у 2014 році обрав правильне рішення»
— На моє рішення стати військовим вплинув старший брат. Він був військовим, взірцем для мене. Тому з 10 років я націлився на службу в армії. Багато читав військової літератури. А з 15 років визначився, що хочу бути десантником. Не одного мене тоді приваблювали саме труднощі такої служби. Так само і сьогодні — ті, хто вступають до академії в Одесі, де готують майбутніх офіцерів-десантників, теж хочуть себе випробувати і обирають найважчий напрямок, — розповідає Валерій Гудзь.
До російсько-української війни він служив у 79-й десантній бригаді, звідки звільнився у 2001-му. Але у 2014 році довелося повернутись до ЗСУ.
— Остаточне розуміння, що це справжня війна, прийшло з першими втратами — я маю на увазі Небесну Сотню. Вже тоді кожен українець визначався зі своїм ставленням до тих подій. Мені пригадується пісня тих часів, де були приблизно такі рядки «…що ти скажеш донці, коли вона запитає, де ти був у цей час…». І я собі це питання поставив ще до того, як почув пісню. І вважаю, що у 2014 році обрав правильне рішення, бо особистість моя зросла з того часу. Мені не соромно тепер спілкуватись зі своїми дітьми і оточенням, — додає полковник.
«Ми відкрили попереджувальну стрільбу в повітря, і „гості“ поїхали»
Згадує, що коли оголосив про своє рішення рідним, вони сприйняли це як норму. Ні дружина, ні діти не заперечували.
— Для дружини була зрозумілою позиція: мій чоловік — воїн, він виконує свої обов’язки… Отримав я повістку в першу хвилю мобілізації. Планувалося спочатку, що це будуть військові збори. Я потрапив до 72-ї бригади. Мені неважливо було, на яку посаду призначать. Командир взводу? Не питання! А це, вважаю, найважча посада. Дехто каже, що найважча — командир роти. Не погоджуюсь. Командир взводу по суті — безправний, найближче стоїть до особового складу, і рішень, як правило, не ухвалює, а обов’язків багато. Та й повагу в підлеглих заслужити дуже важко. Але добре, що розпочав тоді службу з цієї посади. Я і на посту стояв, коли не було достатньої кількості особового складу. І брав участь у ближніх боях. Для мене роль і місце солдата зрозумілі на цій війні. І не тому, що я такий розумний, а тому, що послужив на посаді взводного, — ділиться спогадами офіцер.
За його словами, перші бойові завдання виконував у травні 2014-го під Волновахою, на Донеччині.
— Там був мій перший блокпост. Організовував службу, підтримував дисципліну в підрозділі. Найголовніше було — заборонити вживати (алкогольні напої. — Ред.) особовому складу. Бо до нас якось приїхали цивільні і намагалися пригостити моїх солдатів. Ми відкрили попереджувальну стрільбу в повітря, і «гості» поїхали. Думаю, завдяки цьому, ми не мали втрат, на відміну від інших підрозділів. Пам’ятаю, що тоді для мене спочатку складно було щось роздобути для обладнання блокпосту — мішки, дошки. Але з часом все налагодилося, — наголошує Валерій Гудзь.
«Тодішній комбат Михайло Драпатий на БМП першим вступав у бій»
Зауважує, що коли його бригада виходила з оточення (біля українсько-російського кордону. — Ред.), то він вже міг побачити приклади героїзму наших військових.
— І я дивився, як діють командири батальйонів, бригад. Порівнював, робив висновки — який спосіб керівництва дає результат. Наприклад, мій тодішній комбат Михайло Драпатий на БМП першим вступав у бій. Тобто я вже тоді побачив роль та місце командира — для того, щоб тобі повірили й пішли за тобою, потрібно бути першим, — зазначає співрозмовник.
Згодом він став командиром батальйону.
— Звісно, тут величезна різниця із посадою взводного. Комбат — фігура самостійна, приймає рішення, відповідає за них. Відповідальність — величезна. Особливо, коли йдеться про втрати… Бо загиблих ти пам’ятатимеш і через багато років. І ця посада однозначно вимагала ініціативи від тебе. Але і морально, і фізично вона виснажувала. Ну і, звісно, вже до комбата повага відповідна. А повага в нашому житті, я вважаю, вирішує все. Не гроші, а повага. Бо якщо й використовуватимеш гроші, то знов на те, щоб тебе поважали, — стверджує полковник.
«Кілька наших танків прямою наводкою практично знищили противника»
Каже, що після бойової операції у Старобешевому відчув, як підлеглі ще більше почали поважати його.
— Про цей бій небагато людей знає. Завдання стояло — зайти до населеного пункту. Щоб там зустріти наших військових, які виходили з оточення. І наш батальйон задачу виконав… Один з мостів, що розташовувався ближче до противника, зайняла моя група, яка мала дві роти і два танкові взводи. А інший міст зайняв ще один наш підрозділ. У його складі був офіцер, який мав звання майора. Нині він полковник. Тоді той офіцер особисто взяв у полон сепаратиста з радіостанцією. І коли розпочався бій біля мосту, за який відповідав я, радіостанція нам сильно допомогла. Ми чули переговори противника: «Біля нас зупинився танк». Ми розуміли: де зупинився наш танк — там ворог. Вирахували його, нанесли вогневе ураження. Кілька наших танків прямою наводкою практично знищили противника. За рахунок цієї радіостанції, вважаю, у нас не було загиблих. Бо всі дії противника ми повністю відслідковували. Якщо ми чули у ворожому ефірі «По нам дуже точно б`є танк», то приймали відповідне рішення. Якщо у танка закінчувалися боєприпаси, його міняв інший і знов бив у те саме місце… Я тоді дістав легке поранення, — пригадує офіцер.
«Я розумів, що потрібно було відпрацювати за нього «отвєтку»
— Звісно, війна — це неймовірно важко. Особливо, коли втрачаєш близьких товаришів… Або коли ти заступник командира бригади і в тебе гине командир батальйону (мова про Андрія Жука із позивним «Мауглі», якому присвоїли посмертно звання Героя України). Це надзвичайна трагедія для мене була. Пам’ятаю, як зустрів машину, що вивозила важко пораненого Андрія… Потім поїхав на місце, де відбувся бій. Повернувся в лікарню у Волноваху. Андрія вже не було серед живих… І я розумів, що потрібно буде відпрацювати за нього «отвєтку» — вирішувати, ставити завдання, контролювати виконання, коли потрібно особисто виїхати на місце, застосувати вогневі засоби… І тільки наступного дня, коли повертався звідти з водієм, я просто взяв і виплакався в машині. Бо не було навіть часу відійти десь, побути наодинці із собою… Всі ці події, звісно, впливають на тебе. І досі важко їх згадувати, — пояснює військовий.
Але зауважує, що у війни є не тільки темні сторони.
— Є й світлі — героїзм, якісь маленькі радощі… Та просто навіть помитись у лазні було радістю. На війні, бувало, по 2–3 місяці не миєшся… І коли хлопці на КСП (командно-спостережний пункт. — Ред.) батальйону запропонували «Командире, помийтеся, освіжіться», мені було приємно від їхньої турботи. Пам’ятаю, що лазня швидко зняла мою втому, — додає Валерій Гудзь.
«Протягом доби обов’язково виділяв час для себе — 40 хвилин»
Згодом він був призначений на посаду командира 24-ї окремої механізованої бригади:
— Розпочинався мій день о 5-й ранку. Але протягом доби обов’язково виділяв час для себе — 40 хвилин. Цей час передбачав пробіжку на 3 кілометри, підтягування та інші фізичні вправи. Це була така щоранкова перемога над собою — незважаючи ні на що, ти пробігся… Коли хтось був поруч, то знали — зараз зі службових питань до мене звертатись не можна… Весь інший час, звісно, віддавав бригаді. З 5:50 всі посадові особи приходили до мене і доповідали по своїх напрямках. Це тривало до 7:30. Після цього проводив нараду. Якщо не було нічних завдань чи чогось термінового, то з 21-ї години мене вже не турбували.
Офіцер розповідає, що не міг дозволити цивільним журналістам працювати в його бригаді будь з ким.
— Це мав бути мій військовий, який проявив героїзм або офіцер, який користується повагою. З такими, будь ласка, спілкуйтеся. Бо ці люди — обличчя бригади. Окрім цього, хлопцю, у якого взяли інтерв`ю, одразу телефонували рідні: ми тебе бачили. У хлопця, відповідно, піднімалися настрій, самооцінка. А це дуже важливо для його мотивації.
Фото Дмитро Юрченко
