Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Російська окупаційна політика на пострадянському просторі породила низку конфліктів, пов’язаних між собою аналогічною концепцією протистояння. Гібридна агресія Кремля стимулює відцентрові рухи у незалежних країнах заради забезпечення сприятливих умов для вторгнення її регулярної армії. Хоча перші роки незалежності України супроводжувалися політичною конфронтацією з офіційною Москвою, зокрема в частині поділу Чорноморського флоту, нашій державі вдалось уникнути долі Грузії, північно-західні кордони якої спалахнули війною. Саме тоді розпочалося бойове братерство українського та грузинського народів.
— Вперше українців я побачив в окопах Абхазії у 1993 році, — розповідає військовослужбовець Збройних Сил України Зураб, родом із Грузії. З ним ми познайомилися у ВМКЦ Східного регіону, де воїн проходив лікування після засліплення на передовій.
Ще 17-річним юнаком він долучився до грузинського добровольчого формування, де і здобув початковий бойовий досвід.
— Я побачив, яку допомогу надала Україна біженцям із Грузії. Українці врятували велику кількість жінок, дітей, літніх людей, поранених. Так відбулося моє знайомство з українською нацією, — каже чоловік. — Для мене ця підтримка залишилась у серці на все життя.
Відслуживши після війни на строковій службі, Зураб вирішив надалі будувати кар’єру військового і дослужився до звання капітана у спецпідрозділі МВС Грузії.
— Позаяк гібридна агресія росіян та їхніх посібників продовжувала загрожувати національній безпеці моєї батьківщини, велику увагу довелося приділити контрдиверсійній діяльності. Окрім цього, на закордонних курсах ми з побратимами опановували нові знання, зокрема пройшли курс із мінно-вибухової справи, — ділиться Зураб.
Навчання і тренування не пройшли даремно: у 2006-2007 роках офіцер служив у миротворчій місії в Іраку, а у 2008 році знов мусив захищати рідний дім від російських загарбників. Там і зазнав свого першого серйозного поранення під час розмінування об’єкта.
У Києві ми підписали контракт як солдати
Військовий напад на країну є актом агресії проти кожного її громадянина і може бути врівноважений лише повним звільненням територій від ворога. Покликання бути воїном змушує людину зводити рахунок з неприятелем дошкульними ударами у відповідь з усіх наявних напрямків.
Продовженням активної фази боротьби у житті Зураба ознаменувався 2016 рік, коли разом із побратимом Звіадом доброволець прибув до України.
— Ми приїхали у військовий комісаріат Святошинського району міста Києва, пройшли військово-лікарську комісію та у званні солдатів підписали контракт з окремою механізованою бригадою імені гетьмана Івана Мазепи, — говорить чоловік.
У піхоті Зураб прослужив два роки, далі перевівся в окремий розвідувальний батальйон. На жаль, його бойовий товариш Звіад також дістав важке ураження сітківки від дії приладу оптично-електронної протидії, втративши зір на одному оці.
— З початку російсько-української війни загинуло 13 грузинів, — зауважує солдат, — також багато дістали поранення. Нині на різних ділянках передової — близько 25 грузинів. І якщо їх спитати, чому вони захищають Україну, всі скажуть: тому що бачили, як українці проливали кров за Грузію! Кожен грузин себе вважає не меншим патріотом і визволителем України. Тож чим можемо, тим допомагаємо.
Глузливо пригадує Зураб закиди російської пропаганди щодо звинувачень іноземних добровольців у найманстві.
— На земній кулі є багато місць, де можна добре заробити в мирній професії та насолоджуватися життям. Також є приватні військові компанії та легіони, де платять у валюті. На українську передову ми не за гроші приїхали, — зазначає грузинський фронтовик.
Щасливий, що завдяки моїй допомозі українські воїни повернулися додому живими
Роки війни на сході України не минули для Зураба без нових поранень. Під час виконання бойового завдання біля села Троїцьке на Луганщині група, в якій працював піхотинець, підірвалася на міні МОН-50. Командир загону поліг на місці, два сапери дістали поранення, а Зураба врятував автоматний магазин, що взяв на себе удар осколка.
— Дмитру Котову відірвало ноги — йому першому я надав допомогу. Потім бинтував бійця з пораненням у живіт. Підійшли інші солдати і здійснили своєчасну евакуацію, — пригадує бойовий епізод захисник.
Як з’ясували лікарі під час медогляду Зураба в офтальмологічній клініці вже у 2021 році, невеликий уламок внаслідок вибуху застряг у рогівці правого ока. Видалили стороннє металеве тіло лише зараз.
— Я щасливий, що завдяки моїй допомозі українські бійці повернулися додому живими, — усміхається Зураб. — Дмитро Котов після реабілітації здолав на протезах сходження на Говерлу!
На цьогорічний день народження в подарунок отримав громадянство України
Воюючи за власні цінності, Зураб окреслив характер ворога.
— Російська сторона сприймає лише мову сили, тому віра їхніх опонентів у можливість домовитися — шлях у нікуди, — підкреслює ветеран. — Для мене моя справа — свята. Хочу, щоби Грузія й Україна звільнилися від російсько-окупаційних сил, які вміють тільки віднімати, ламати й убивати.
Україну спецпризначенець називає другою Батьківщиною.
— Пишаюся, що частку своїх знань вношу в захист суверенітету і цілісності держави. Я віддавав, віддаю і буду віддавати себе за праве діло, за те, що вважаю рідним. Для мене честь битися за Україну, — зауважує Зураб. — Заразу «руського міру» ми маємо до кінця зрізати скальпелем, щоби більше ворожий чобіт не ступав на наші простори. Зробити це треба тонкою хірургічною операцією.
На цьогорічний день народження в подарунок грузинський воїн отримав громадянство України.
Звертаючись до українців, Зураб мовить:
— Їхати з цієї прекрасної країни я не радив би нікому. Проблем багато, але країна і нація залишаються. Тут треба працювати, користуючись розумом, приносити користь. Якщо патріоти будуть покидати цю державу, немає сенсу воювати. Кожен українець, який їде, допомагає сепаратизму укріплюватися у країні. Треба, аби тут жило більше проукраїнських українців, аніж людей з українським паспортом, які ненавидять Україну. Не їдьте звідси, — закликає військовий.
Кілька поранень, контузія, засліплення ока не перешкоджають Зурабу продовжувати боротьбу. Те, що сталося на окупованій частині Донецької та Луганської областей, іноземець вже бачив на Батьківщині. Друг України запевняє: «звільнення цих територій невідворотне, але докладати зусиль має кожен. Необхідно не лише не припиняти допомагати армії, але і відповідально підходити до споживання інформації та прийняття рішень, що стосуються майбутнього країни».
Наша розмова закінчується словами Зураба: «Слава Україні»! Чути цю фразу від людини, що приїхала за сотні кілометрів обороняти нашу землю, справді зворушливо.
— Я не розділяю грузинів і українців, для мене це брати і сестри, — каже Зураб. — На противагу «одному народові» від росіян, що стріляють в наші будинки, українсько-грузинське братерство виявляється надпотужним культурно-цивілізаційним спорідненням. Українці мають не просто однакові орієнтири з грузинськими побратимами — у нас спільна мета — свобода від споконвічного російського поневолення.
Фото з архіву Зураба
