Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
І знову ми повертаємось до тематики батально-мілітарного живопису. Наш невтомний арт-дослідник штаб-сержант Валерій Мількін не гаяв даремно часу і вивчив на предмет достовірності та відповідності військовим канонам картину авторства польського художника-ілюстратора Марека Шишко «Оборона Львова, 1920. Польські солдати», що прикрасила книгу польського історика та дослідника періоду польської окупації України Леха Вищельського.
— Вивчаючи гігабайти інформації щодо вояків Першої світової війни, їхні уніформи та спорядження, натрапив на один малюнок, який тісно переплітається з історією мого рідного міста Львова та історією визвольних змагань за незалежність України 1918−1921 років, — пише в супровідних коментарях наш дослідник.
На картині зображено підрозділ вояків Війська польського, що крокують старовинними вуличками міста Лева.
Отож, давайте разом спробуємо розкласти усі факти по поличках: що за події зображено художником, до якого підрозділу належать вояки? Ба, навіть, спробуємо дослідити їхній маршрут на мапах міста Лева!
Насамперед пропонуємо перевести історичний годинник на століття назад. Отже, на дворі 1918 рік. Перша світова війна добігає свого завершення. Австро-Угорщина починає процес федералізації своїх земель, фактично на руїнах імперії виникає низка нових незалежних держав. За панування над Королівством Галичина та Володоморії /Лодомерії/ (таку назву мали землі західної Галичини за часів правління династії Габсбургів. — Авт.) адміністративною, науковою, культурною та національною столицею якого був Львів, почались запеклі політичні та згодом і збройові баталії. На владу над Львовом претендувала відроджена Польська держава, що рахувала це місто частиною Польщі. Під егідою Антанти була створена Австро-Угорська ліквідаційна комісія, яка мала передати владу у східній Галичині полякам. Тим паче, що адміністративні посади у Східній Галичині обіймали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.
Однак українська громада Львова була налаштована на утворення своєї національної держави. 31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі (у цьому будинку нині розташований Будинок офіцерів. — Авт.) для ухвалення рішення щодо озброєного повстання. Дмитро Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе. Він емоційно виголосив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!»
Повстання розпочалося о 4—й годині ранку в п’ятницю 1 листопада 1918 року. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом уперше в історії підняли синьо-жовтий прапор. Ці події відомі як «Листопадовий Чин» або «Листопадовий зрив».
На початкових етапах повстання пропольське населення не чинило опору, але, оговтавшись від шоку, польські підпільні військові організації розпочали вуличні бої. Попри утворення українського уряду та проголошення 13 листопада 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), збройне протистояння між Українськими національними підрозділами Української Галицької армії, що формувались на території Галичини разом із Легіоном Січових Стрільців проти польських вояків та добровольців, яке переросло в повномасштабну польсько-українську війну. Польсько-українська війна тривала до 1липня 1919 року і закінчилась поразкою ЗУНР. Львів було окуповано та передано під керівництво Польщі.
А тепер перемістимося в часі на 2 роки в перед від подій Листопадового чину. Отже, ми готові відповісти на головні запитання нашого дослідження: чому польські вояки крокують Львовом у 1920 році, що за форма на них, якою вуличкою вони, власне, крокують.
Військову допомогу польському війську подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 р. — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні зумовили у 1919 р. дивізії генерала Юзефа Галлера, сформовані у Франції та перекинуті на терени Галичини під приводом війни з більшовиками, що велась країнами Антанти та новоутвореними державами Польщею, УНР.
Виникає запитання: чому поляки у французьких мундирах та з французьким спорядженням?!
Усе просто: польські підрозділи забезпечувались за територіальним принципом: підрозділи мали однострої та спорядження, що дістались їм від розформованих частин, у яких етнічні поляки воювали у ПСВ. Це призвело до «калейдоскопу» кольорів та фасонів одностроїв та різноманіття спорядження, зброї та боєприпасів і головного болю інтендантській службі. До слова, польські підрозділи були, як у Австро-Угорській, Німецькій та Російській імперіях. Після закінчення ПСВ у деяких державах Європи почалось виділення поляків до власних національних підрозділів. Одним із таких підрозділів була «армія Галлера»
Офіційно Польська армія у Франції (пол. Armia Polska we Francji), також відома як Блакитна армія (пол. Błękitna Armia, фр. L’Armée bleue) − командувач Юзеф Галлер (пол. Józef Haller).
Для комплектування «Блакитної армії» також було залучено польських емігрантів зі США та Канади. Фінансування, забезпечення формою та спорядженням, вишколення «Галлерівців» здійснював уряд Франції зі згоди урядів країн Антанти. Метою таких дій, безумовно, можна вважати підсилення антибільшовицького супротиву на східному напрямі.
На картині зображені вояки в одностроях французького крою, але з елементами національної польської символіки. Про французький однострій в цілому мною було описано в попередньому дописі.
Тому одразу перейдемо до деталей. Головною відмінністю від французького однострою можна стовідсотково рахувати наявність інакших головних уборів. Усі військовослужбовці (усіх польських підрозділів) мали так звані рогатувки чи конфедератки.
«Конфедератки» стали своєрідним символом польського війська і використовуються до наших днів. Старшинам видавались «рогатувки» з шкіряним дашком, усі решта чини отримували «конфедратки» без дашків. На тулії розміщався герб Польської держави у вигляді коронованого орла з піднятими до гори крилами.
Під гербом на околиці кріпилась кокарда з військовим званням. До слова, на картині стрій веде капітан війська польського.
Позначення військового звання дублювалось і на обох рукавах кітеля чи шинелі у вигляді галунів срібного чи золотого (жовтого) кольору. Для офіцерів (старшин) нашивався прямий галун, а для підстаршин (сержантів) «кутом».
Рід військ визначався за допомогою кольору канта (випушки) на «рогатувці». Також рід військ дублювався на петлицях трикутної форми того ж кольору, як і кант на головному уборі. На погонах, ближче до плечового шва, нашивались червоні сукняні круги з білим кантом та зображенням польського орла. Для старшин орел гаптувався срібною ниткою, а для решта нижчих чинів — білою.
Цікава деталь на картині — капітан, що веде стрій піхотинців (а це піхотинці, якщо зважати на колір петлиць. — Авт.), озброєний револьвером Сен-Етьєн 1892 (Le revolver de 8 mm. modèle 1892). Дуже часто створення цієї зброї приписують французькому полковнику Ніколя Лебелю. Насправді ж револьвер калібру 8×27 мм вироблявся компанією MAS у 1892−1924 роках для заміни револьвера Revolver Mas 1873−1874 11 мм як службова зброя французьких збройних сил. Усього було зроблено близько 350 000 екземплярів. І цілком ймовірно, що певна частина револьверів потрапила на службу до Армії Галлера.
Також на портупеї офіцера «по похідному» пристебнута каска Адріана. Спеціально для «Блакитної армії» на касках було прикріплено Герб війська польського. Про ці практичні й масові піхотні шоломи часів ПСВ ми розповідали в попередніх художніх розвідках.
Отже, ми розібрались у однострої та спорядженні. То ж час звернути увагу на події, що зобразив художник на картині.
Львів, рік 1920. У 1919 році Україна де-факто програла польсько-українську війну, східна Галичина і Львів окуповані Польщею. 1920 рік — більшовицькі сили продовжують експансію «Влади рад» на захід. На теренах України точиться кривава війна за території та панування. Червона армія почала контрнаступ. Це була спроба прорватися через Польську республіку до Німецької держави, щоб захопити її та звідти понести «соціалістичну революцію» по всьому світу. Але на шляху Червоних повстало місто Лева. В історичних джерелах цей період називається Львівська операція російсько-польської війни.
Історична довідка:
Львівська операція (25 липня 1920 — 20 серпня 1920) — наступ військ Південно-Західного фронту Червоної армії під час радянсько-польської війни 1919−1921 рр. проти польсько-українських військ із метою оволодіння Львовом. У складі радянського Південно-Західного фронту проти польських військ діяли Перша кінна армія, 12 і 14 армії. Чисельність цих військ становила 46 тис. багнетів, 10 500 шабель.
До складу польського Південно-східного фронту (командувач генерал Е. Ридз-Смігли) входили 2-га, 3-тя і 6-та армії та армія Української народної республіки. Чисельність цих військ становила 53 600 багнетів і шабель.
На середину серпня 1-ша кінна армія мала в бойових порядках 25,2 тис. шабель, 420 кулеметів, 60 гармат і 10 літаків. У цей же час на львівському напрямку проти 1-ї кінної армії діяли підрозділи 5, 6 і 13-ї дивізій піхоти польської 6-ї армії генерала В. Єджеєвського, які разом мали лише близько 11 тис. багнетів та 3 тис. шабель. Їхні бойові дії підтримували 6 бронепоїздів і 50 літаків із Клепарівського летовища у Львові, пілотами яких переважно були добровольці з Франції та США. Але, коли червона кіннота вийшла на річку Західний Буг, основні сухопутні польські війська відступили в бік Перемишля і Кристинополя-Белза, залишаючи львівський напрямок майже оголеним. Його прикрили частини так званої Добровольчої армії, які відіграли ключову роль в обороні Львова. Формування цієї армії розвернулося в Польщі за ініціативою та за допомогою підрозділів «Блакитної армії» генерала Ю. Галлера. У липневі дні почали створюватися «малопольські відділи» Добровольчої армії у Львові. На призовних пунктах у казармах на вулиці Замарстинівській та у школі імені Сенкевича за два тижні записалося близько 18 тис. добровольців, із них 6 тис. — колишні вояки австрійської армії, яких не мобілізували до польського війська за віком. Завдяки патріотизму краян Львова було сформовано 238-й та 240-й полки піхоти, 209 і 214-й кінні полки, три артилерійські дивізіони, окремий Львівський полк кінноти, два мобільні батальйони стрільців, штурмова, саперна й санітарна сотні та інші підрозділи.
Крім того, до лав захисників Львова ввійшло понад 20 тис. юнаків та дівчат, студентів, гімназистів та гарцерів, із яких були створені окремі запасні та охоронні батальйони. Після двотижневої військової підготовки частини польських добровольців вирушили на фронт, де зайняли оборону по р. Західний Буг на лінії Ка’яка-Струмилова-Красне.
ОБЛОГА ЛЬВОВА
За відданим наказом Південно-Західного фронту від 12 серпня, Перша кінна армія 13 серпня знову перейшла до наступу. 14 серпня армія взяла Броди. 15 серпня частини Кінної армії вийшли на рубіж річки Західний Буг, причому 6-та кавалерійська дивізія зайняла Буськ, але незабаром була змушена його полишити. Спроби інших дивізій цього дня форсувати Західний Буг не були успішними. Тільки 16 серпня 6-та кавалерійська дивізія змогла перейти через Західний Буг на північ від Буська, тут вона зустріла опір супротивника, що завзято оборонявся. За підтримки 4-й кавалерійської дивізії бій закінчився перемогою радянських військ, були захоплені 800 полонених і 17 кулеметів. Основні сили 1-ї кінної армії зайняли плацдарм на лівому березі Західного Бугу на північний захід від Буська, а потім втягнулися до боїв у околицях Львова. Тут армія натрапила на сильний опір польських військ, у складі яких перебувало 3 піхотних і 1 кавалерійська дивізії. 19 серпня 4-та і 6-та кавалерійські дивізії перебували на відстані 6 кілометрів від міста. Опір противника зростав, й унаслідок запеклих боїв частини 1-ї кінної армії зазнали сильні втрати в командному складі. Зокрема, втрати молодшого командного складу були великими в 31-му і 32-му кавалерійських полках та у всій 6-й кавалерійській дивізії.
20 серпня 1-ша кінна армія отримала наказ голови РВСР Л. Д. Троцького, що приписує терміново виконати директиву командування Західного фронту. Тільки після цього 1-ша кінна армія припинила наступ і почала виводити свої частини з бою. Після відходу 1-ї кінної армії завдання з оволодіння Львова було покладене на війська 14-ї армії. Однак 14-та армія не мала для цього необхідних сил і засобів. Її війська під натиском гнітючих сил польської армії змушені були спершу перейти до оборони, а потім і зовсім відступити на схід.
ПІДСУМКИ ОПЕРАЦІЇ
Безпосередньо в боях під Львовом втрати його захисників були незначними — близько 1,5 тис. воїнів (частину з них поховали на теперішньому Личаківському цвинтарі ). Зустрівши відчайдушний опір львів’ян, насамперед добровольців із двотижневою військовою підготовкою, знамениті червоні кіннотники, напевно, не дуже рвалися проливати кров за «світову республіку Рад». Мотивація оборонців древнього міста виявилася більш суттєвою. За бої 1918−1919 та 1920 років Польська держава оголосила про нагородження міста Львова найвищим військовим орденом — Віртуті Мілітарі. Урочисте вручення нагороди відбулося на площі коло пам’ятника Адаму Міцкевичу 22 листопада 1920 року за участю маршалка Ю. Пілсудського.
Окремо хотілось би згадати роль та місце армії Української Народної республіки в подіях, що відображено на картині.
Після Акту злуки ЗУНР та УНР українське військо продовжувало збройну боротьбу за незалежність України. У 1919 році Українська Народна Республіка опинилася в оточенні більшовицьких, білогвардійських та польських військ, так званий Трикутник смерті. Також іноді використовують назву «Чотирикутник смерті», у зв’язку з вороже налаштованим Королівством Румунія. Червона армія, зібравши усі свої резерви, тіснила армію УНР по всіх фронтах. Перед військово-політичним керівництвом УНР повстав нелегкий вибір: війна з Польщею — це війна за територію, а війна з більшовиками — це війна за саме існування України як держави. Керівництво УНР було вимушено шукати військово-політичні союзи з ворогуючими сторонами. Українська-польські переговори, які почалися ще у жовтні 1919 року, у грудні отримали новий поштовх. Із січня 1920 року статус українських солдатів і офіцерів на території Польщі було змінено з полонених на «військових осіб заприязненої держави». Із них почали формувати українські дивізії. Найважчим питанням в українсько-польських переговорах було, звичайно ж, територіальне.
Врешті, 21 квітня 1920 року між Польською Республікою та УНР був підписаний договір. Усупереч поширеній назві «Пакт Пілсудського-Петлюри», підписантами насправді були з українського боку міністр закордонних справ Андрій Лівицький, з польського — заступник міністра Ян Домбський. За умовами договору, Польща визнавала незалежність УНР та зобов’язувалась допомогти звільнити українську територію від більшовиків до Дніпра. Однак до Польщі мала відійти Галичина та 5 повітів Волині (на момент підписання це вже й так було доконаним фактом). Договором створювались і деякі економічні преференції Польщі. Пізніше, 24 квітня, як інтегральну частину договору, було підписано військову конвенцію, котра регулювала військові аспекти співпраці.
До речі, війська УНР у складі приймали активну участь у відбитті контратаки червоних війсь під час Львівської операції, прикриваючи південне крило польського Південно-східного фронту.
Але повернемося знову до сюжету картини, де польських піхотинців вітає львівська публіка. Це й не дивно, адже крокують вони реальною та нині існуючою вулицею середмістя, яке на початку ХХ століття слугувало таким-собі променадом для статечних львів’ян. На мапі сучасного Львова вона значиться як проспект Тараса Шевченка. Тоді вулиця називалась Академічною. А вперше в магістратських хроніках вона згадується у 1414 році під назвою Грабарської. Бо тоді Львів забудовувався за цеховим принципом і на ній мешкали кожум’яки (грабарі).
На задньому плані на картині зображено кам’яницю (так у Львові віддавна називають старовинні будинки), що нині існує на проспекті Шевченка під № 27. Цей житловий будинок, споруджений 1909 року за проєктом архітектора Збігнєва Левинського як прибутковий будинок Еміля Векслера у стилі модернізованої готики. Упродовж 1909−1944 років на першому поверсі кам’яниці Векслера містилася кав’ярня «Шкоцька» («Шотландська»), яка стала місцем збору представників львівської математичної школи. Саме в цій кав’ярні Стефан Банах, видатний представник львівської математичної школи першої половини ХХ століття, відкрив теорію функціонального аналізу, яка пізніше отримала назву «Шкоцька теорія».
І якщо прослідкувати рух польських вояків по тогочасній мапі міста, то крокувати вони можуть у напрямку казарм на пагорбі Шембека, більш відомих як львівська Цитадель. Або ж до корпусів школи кадетів піхоти, де нині головна будівля Національної академії Сухопутних військ. Або ж і до військових пливалень (басейнів, де вояків вчили плавати). Були в місті Лева і такі.
Як бачимо, навіть одна картина може дати нам безліч цікавої інформації, якщо, звісно, вона витримана в межах історичної відповідності. Штаб-сержант Валерій Мількін зазначає, що польський художник однозначно «заморочився» і добре вивчив військові архіви, аби передати глядачеві і дух, і настрої того часу.
Ілюстрації з відкритих джерел
