Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Гелловін, який за датою припадає на 1 листопада, не благословляють відзначати святі отці. Мовляв, не канонічне та й не наше. Втім, 1 листопада для українців-патріотів — це передусім річниця Листопадового чину, повстання українців-галичан, що привело до здобуття незалежності від імперії Габсбургів та утворення ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки).
Кореспондент АрміяInform пройшовся львівськими вулицями та скористався архівами, аби відтворити для наших читачів усю хронологію подій.
Раптовий кінець епохи Габсбургів
Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть у справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків:
«Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.»
Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбургів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі — не міг сказати ніхто.
Перша світова війна наближалась до свого завершення, а Австро-Угорщина — до свого краху. Усвідомлюючи близький кінець та прагнучи врятувати державу, що його предки її століттями будували, цісар Карл 16 жовтня 1918 року видає відозву до «своїх народів», якою обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав. Цим поспішили скористатися українці.
Вже за два дні після відозви цісаря в Народному домі у Львові збираються українські політики — депутати Віденського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів та представники різних партій і, користуючись заявою цісаря, створюють головний репрезентативний орган українців у монархії.
Виникає Українська Національна Рада. Її Президентом обрали Євгена Петрушевича, що представляв інтереси українців у Відні. Головою львівського відділу та фактичним керівником усього процесу у краю став Кость Левицький — один з головних політичних провідників галицьких українців того часу.
19 жовтня Рада ухвалює Маніфест. Він був опублікований у газеті «Діло» від 20 жовтня 1918 року.
Наступного дня, в неділю, на площі Святого Юра після літургії збирається урочисте віче. Кость Левицький з благословення митрополита Андрея Шептицького проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорщини.
Підготовка до повстання: рахунок пішов на дні
Однак проголошення державності ще не означало її фактичне становлення — владу продовжували утримувати австрійці. Ситуацію загострили новини із Кракова, де поляки створили ліквідаційну комісію. На початку листопада ця комісія повинна була зайняти Львів, який вона бачила частиною майбутньої польської держави. Рахунок пішов на дні.
Українці готувалися перейняти владу двома фронтами: дипломатичним і військовим.
29 жовтня в палац намісника на Губернаторських валах навідалися Кость Левицький та Льонґин Цегельський. Від імені Національної Ради вони попросили намісника Галичини генерала фон Гуйна передати їм владу легальним шляхом. Той відмовився, посилаючись на відсутність наказу зі столиці. «А поки цісар мені не накаже, доти я зв’язаний присягою та честю і нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую. А вірності ще жоден Гуйн не зломив», — говорив він представникам української громади.
Отримавши відмову, Цегельський відразу поїхав до Відня, де його чекав Президент Ради Євген Петрушевич. Це була остання спроба українців порозумітися з урядом Австро-Угорської імперії та зберегти її цілісність, що могло стати гарантією безпеки від поляків. Після деяких нарад прем’єр-міністр Лямаш запевнив українців, що найближчим часом до Львова з відповідним дорученням передати владу Раді вирушить кур’єр.
Проте водночас у Львові у будівлі «Народної Гостинниці» вже діяв Центральний військовий комітет. Виник цей комітет ще у вересні на зустрічі у кав’ярні «Ренесанс» (теперішня експрес-ресторація «Пузата хата»). Колектив, що складався з українських старшин та офіцерів австрійського війська і січових стрільців: Петра Бубели, Людомира Огоновського, Дмитра Паліїва, Сеня Ґорука та інших, розробляв план збройного зміщення австрійської влади у Львові та інших містах Галичини. 30 жовтня до них долучився сотник Дмитро Вітовський, запрошений очолити повстання через свою величезну популярність серед Січових стрільців.
Зрештою, надвечір 31 жовтня в Народному домі відбулося вирішальне спільне засідання Національної Ради та Військового комітету. Цегельський, щойно прибувши зі столиці, повідомив новини з переговорів у Відні. Стало очевидно, що обіцяного кур’єра можна й не дочекатися, а на завтра до Львова повинна була прибути польська ліквідаційна комісія.
Сотник Дмитро Вітовський виступив категорично проти будь-якого відтермінування виступу. І сказав фразу, що стала легендарною: «Якщо нині не займемо Львів, завтра його займуть поляки!» На нараді українських військових старшин увечері 31 жовтня з’ясувалося, що в розпорядженні штабу повстання всього близько 1400 стрільців і 60 старшин. Натомість 35 присутніх командирів отримали конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів Львова та роззброєння неукраїнських підрозділів.
З Народного дому, де розмістилась Головна команда повстанням, негайно вийшли кур’єри по повітах з наказами та інструкціями. До початку повстання залишалися лічені години.
«Час вовка»
Четверту годину ранку люди військові називають «часом вовка», або «собачою вахтою». Напевно через те, що саме під ранок озброєній варті ну дуже хочеться спати. А тим, хто готує напад, гріх цим не скористатися. То й не дивно, що досвідчені бійці-січовики розпочали дійство саме о 4-й годині ранку. Першочерговим завданням було знешкодити ті сили, що могли чинити збройний опір. Загін поручика Теодора Мартинця роззброїв супровідний батальйон 41-го полку піхоти, що складався із солдатів інших національностей та квартирувався на тодішній вулиці Зиблікевича.
У школі імені Конарського окремо містилися угорські солдати, туди вирушив загін поручика Іллі Цьокана. Для переговорів з ними напередодні були надруковані спеціальні листівки угорською мовою, які передали офіцерам корпусу. Через деякий час на будівлі школи з’явилося повідомлення про нейтралітет угорців.
Залишалася лише поліція, що містилася на вулиці Городоцькій. Рівно о 4-й до касарень поліції зайшов загін на чолі з Людомиром Огоновським, одним з командувачів військового комітету. Поліціянти, серед яких теж було чимало іноземців, добровільно склали зброю.
Додатково було захоплено Головну пошту, всі залізничні вокзали, або як тоді казали «двірці», будівлю радіо, відключено міський телефон та міжнародну телеграфну лінію. Захоплено міську військову комендатуру та інтерновано командувача Львова генерала Пфеффера.
Хорунжий Сендецький зі своїм відділом зайняв намісництво та інтернував графа фон Гуйна. Врешті, загін Мартинця зайняв головну споруду міста — Ратушу.
Синьо-жовтий стяг над Львовом!
Щойно контроль над Ратушею було встановлено, з’явилася ідея вивісити на її вежі український прапор. Однак тут виникли непередбачені труднощі. Спершу стрільці мусили побігати у пошуках самого полотна для знамена. Як згадував учасник цих подій Микола Пачовський, рідний племінник відомого поета Василя Пачовського, сукно знайшли зрештою в будівлі «Народної торгівлі» на Ринку, а дружина директора Лазорка особисто сіла за машинку, аби зшити синю та жовту тканину докупи.
Узявши готовий прапор, Пачовський разом з відомим художником, стрільцем Левом Ґецом та 17-річним Степаном Паньківським спробував підійнятися на вежу. Щоразу двері, вхідні до вежі, та ті, що виводять на саму платформу, виявлялися замкненими — доводилося бігати у пошуках ключів, сторожа, навіть погрожувати пострілами, аби врешті потрапити наверх.
Втім, до світанку все було готово: о 6-й годині прапор таки замайорів над головною вежею міста. Львів уперше з 1349 року перебував в українських руках. Сталося це упродовж двох годин без жодної краплі крові та майже без жодного пострілу. Львів, заснувши в жовтні ще в монархії Габсбругів, прокинувся у листопаді в Українській державі. Український Гелловін-1918 відбувся вдало! Листопадовий чин став причиною утворення Української Держави площею 70 тис. км². 9 листопада було сформовано її уряд — Державний Секретаріат. 13 листопада 1918 року Українська Держава отримала нову назву згідно з ухваленим Радою Тимчасовим основним законом — Західноукраїнська Народна Республіка.
Фото з відкритих джерел.
