ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Історія династії українських розвідників

Прочитаєте за: 8 хв. 27 Листопада 2021, 10:02 22

За час війни на сході України вже нікого не здивуєш розповідями про цілі родинні династії, які захищають незалежність та територіальну цілісність нашої держави. Часто в одному підрозділі можна побачити кількох людей з однаковим прізвищем. Потім з’ясовується, що це – батьки і діти, чоловік і дружина, брати та сестри.

Сьогодні ми хочемо розповісти про одну сім’ю розвідників, яка з 2014 року боронить Україну…

2014 рік. Він − розвідник, вона – волонтер

Цю історію ми почули з вуст Олени Кукли – військовослужбовиці Збройних Сил України. Жінки, яка виростила сина – Народного героя України, та двох доньок, одна з котрих – прийомна.

У довоєнному житті Олена – банківський працівник та щаслива дружина. Вони з чоловіком, Володимиром Даніловим,  побудували родину після того, як пережили особисті трагедії − кілька років тому обоє овдовіли.

Спокійне життя родини зруйнувала війна на сході України.  Як тільки на Донбасі почалися бойові дії, Володимир все частіше почав говорити про те, що хоче стати добровольцем.

– Вирішальним став момент, коли влітку на схід поїхав мій брат, а вже за місяць туди відправився і чоловік. Я не могла залишитись осторонь, тому почала займатися волонтерством. Ми організували благодійний фонд «Надія», який спочатку опікувався лише нашими земляками, що пішли на фронт, але згодом, побачивши потреби армії, почали їздити по всій Донеччині. Іноді в більш-менш безпечних місцях зустрічались з чоловіком, − пригадує Олена.

Володимир

Пройшовши курс підготовки в навчальному центрі ЗСУ, Володимир Данілов отримав розподілення до розвідувальної роти окремої аеромобільної бригади на посаду командира відділення. Уже на початку січня 2015-го підрозділ потрапив до найгарячішої на той момент точки на сході країни – Донецького аеропорту…

20 лютого 2015 року Володимир потрапив під ворожий артилерійський обстріл. Ударною хвилею від вибуху військового відкинуло на землю. Із численними забоями чоловіка госпіталізували. Він проходив лікування у шпиталі в Часовому Яру. Потім його переправили до Харкова, Чернігова. Приїхавши до нього, Олена побачила наслідки травми, про які чоловік нічого не казав  телефоном, – через надірвані зв’язки в нього не працювали праві верхня та нижня кінцівки. Лікарі знизували плечима, мовлячи – зробили все можливе. Після виписки з лікувального закладу  рекомендували пройти реабілітацію та курс масажів.

– Вдома Володя деякий час мовчав, а потім почав розповідати про те, що пережив на війні. Для нього став тягарем той факт, що йому прийшлося замість свого командира, якого було поранено, взяти керування підрозділом. Під час виконання завдань його люди гинули – тоді велися запеклі бої. Його мучила смерть побратимів, − пригадує жінка.

Привести думки до ладу та заспокоїти душу Володимиру допомогли бесіди із священнослужителем та сповідь. Поступово почалося відновлення організму. За місяць, не закінчивши реабілітацію, Данілов повернувся в район проведення АТО.

Майже ще рік подружжя жило в такому режимі: він − на фронті, вона – наїздами на Донбасі  як волонтер, швидкоплинні зустрічі на кілька годин…

Наскільки важкою була ситуація, стало зрозуміло лише у шпиталі

На початку 2016 року Олена ухвалила рішення вступити до лав ЗСУ. Звісно, рідні не підтримали, але у травні жінка вже проходила навчання у центрі зв’язку в Полтаві. Наприкінці липня того ж року військовослужбовець ЗСУ Олена Кукла отримала розподілення до бригади чоловіка.

– Першого вересня Володя поскаржився на біль у районі серця. До цього він уже мав проблеми з тиском, але уваги на це не звертав. Вночі він встиг розбудити мене, а потім знепритомнів. Його госпіталізували до реанімації краматорської лікарні, потім до Харкова. Там уже встановили діагноз – тріщина в аорті як наслідок забою, який він дістав рік тому.

Наскільки важкою була ситуація, стало зрозуміло лише у шпиталі, коли лікарі розповіли про необхідність операції із вживляння стенту в інституті Амосова. Але засіб, який би міг закрити тріщину в аорті, коштував шалені гроші – 750 тисяч гривень. Такої суми в родині не було… Та й часу не було теж, адже стан Володимира погіршувався. Чекати надалі лікарі вже не могли – було ухвалено рішення робити ризиковану операцію іншого типу, яка мала хоча б мінімальний шанс на успіх. Не встигли – аорта не витримала, Володимир помер через масивну внутрішню кровотечу у свої 45 років…

– Я трагічно втратила першого чоловіка і я до останнього думала, що своє горе я вже пережила! Не могла такого уявити навіть у страшному сні! – пригадує Олена.

Після смерті Володимира жінка взяла відпустку – потрібно було урегулювати юридичний статус доньки чоловіка. Пара офіційно одружилася за два роки до смерті Володимира, але за документами на той момент дитина фактично була сиротою.

Після суду щодо всиновлення дівчинки, залишивши дітей на батьків, жінка повернулася на фронт.

Олена

Мені тяжко було повертатися до бригади, де проходив службу покійний чоловік, адже навколо все нагадувало про нього.

За пів року Олені вдалося перевестися до розвідувального батальйону, де служив її брат. Обов’язки зв’язківців розвідпідрозділів передбачали постійне пересування вздовж лінії зіткнення батальйону, яка на той момент була приблизно 400 км – від Широкиного до Світлодарської Дуги! У деяких місцях, за словами жінки,  до позицій ворога залишалося менше  ніж 100 метрів.

За три місяці, оцінивши професіоналізм Олени, керівництво призначило її командиром відділення зв’язку, згодом жінка обійняла офіцерську посаду – начальника служби – командира взводу зв’язку. Тобто тепер, крім виконання прямих обов’язків, вона повинна була керувати й особовим складом, основну частину  якого становили чоловіки.

– Тоді я почула на свою адресу багато критики – що я все розвалю, що в мене нічого не вийде, але це тільки розохочувало мене! Я зробила тоді титанічну роботу: відремонтувала техніку, отримала від волонтерів дві автівки, навчила людей тому, що вмію, − розповідає Олена.

Щоб виконати необхідні роботи, жінці неодноразово доводилося проходити крізь мінні поля, потрапляючи під ворожі обстріли та в поле зору снайперів. На запитання, чи було тоді страшно, Олена відповіла – страхом потрібно керувати, паніка – не найкращий помічник…

Так минуло 5 років… Влітку цього року головний сержант Кукла передала посаду офіцеру-випускнику ВВНЗ та ухвалила рішення змінити місце служби. Вони разом із побратимом із позивним «Верес», який за час служби став для жінки фактично братом та янголом-охоронцем, перевелися до одного з батальйонів окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Тут жінка обійняла посаду командира відділення.

8 вересня 2021, надвечір, коли Олена разом із колегами перебувала на КСП батальйону на Луганщині, несподівано почався масований обстріл. Ворог відкрив вогонь із мінометів 120-мм калібру.

Військові не могли дістатися повноцінного укриття, тому були вимушені сховатися в найближчому окопі.

– Я в думках вже попрощалася з дітьми, батьками, адже міни лягали буквально поруч. Одна з них впала від окопу на відстань у 53 см. Вибухова хвиля була такою потужною, що нас засипало товстим шаром землі. Саме це врятувало нас від осколків та дерева, яке впало поруч. Дивом усі залишилися живими, − пригадує жінка.

Після закінчення обстрілу медики наполягли на госпіталізації військовослужбовців – спочатку до Сєвєродонецька, потім – у Харківський шпиталь.

– І хоча спочатку, мабуть, через викид адреналіну, − ми не відчували ніяких наслідків обстрілу, лікарі констатували в нас тяжку акубаротравму, закриті черепно-мозкові травми, струс головного мозку, у мене була перфорована барабанна перетинка зліва, − розповідає жінка.

Олена перенесла два хірургічних втручання, а нині проходить реабілітацію в одному з військових санаторіїв. Плани на майбутнє не будує, адже розуміє – потрібно подолати всі травми – і фізичні, і моральні, які були нажиті під час бойових дій.

За 5 років служби головний сержант Олена Кукла була неодноразово нагороджена за високий професіоналізм та відданість військовій службі. Серед її нагород – нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, медаль «За оборону рідної держави», відзнака «За службу державі», знак народної пошани орден «За мужність і відвагу» та багато інших. У рідній домівці жінки діти навіть створили «куточок слави й спогадів» для матері. Й куточок пам’яті про тата, який загинув на війні… 

Ярослав

І як би надалі не склалася доля Олени, військова династія на ній не закінчується.  Її синові Ярославу нині 22 роки. Чотири з них він відслужив у Збройних Силах України.

– Коли йому виповнилося 18, він оголосив про своє рішення вступити до лав української армії, підкресливши, що знає, – я підтримаю його рішення. Так воно і було, хоча, втративши нещодавно чоловіка, було нестерпно боляче відпускати сина туди, де вбивають. Єдине, що я могла зробити на той момент, – наполягти на тому, щоб він служив у тому ж батальйоні, що і я. Так я могла розуміти, що з ним відбувається, − пригадує Олена.

Ярослав відмовився йти у зв’язківці. «Буду розвідником – як батя» − так він називав покійного вітчима, з яким у дитинстві у нього склалися досить доброзичливі стосунки.

Чоловік пройшов через бої під Авдіївкою, неподалік ДАПу, Павлополем… 10 березня 2020 року, виконуючи завдання у районі Пісків, Ярослав перебував за кермом автівки. На зустріч їм рухалася вантажівка з українськими військовими. В один момент чоловік побачив, що на них летить ПТУР. Миттєво зреагувавши, за долі секунди, він відвів свій автомобіль у бік, тим самим врятувавши життя тим, хто перебував поряд із ним. На жаль, дві ракети потрапили в інший автомобіль. Під масованим обстрілом, який відразу розпочав ворог, Ярослав із побратимами кинулися рятувати тих, хто був у палаючій вантажівці. Тоді, наперекір всьому, вдалося зберегти життя кількох бійців.

За мужність, виявлену під час бойових дій, зразкове виконання службових обов’язків та високий професіоналізм Указом Президента України молодшого сержанта Шинкаренка Ярослава було нагороджено медаллю «За військову службу Україні». Надалі він був удостоєний номінації «Народний герой».

– Якщо в когось ще виникає запитання за кого і за що ми всі ці роки воюємо, то я з впевненістю можу сказати – за своїх дітей, батьків, рідних! Аби кожен із них міг спокійно спати в теплому ліжку, ходити на роботу, зустрічатися з рідними й друзями, їздити на відпочинок… Щоб вони не сиділи в підвалах, ховаючись від обстрілів артилерії ворога, щоб їхні будинки були цілими й неушкодженими… Щоб вони могли насолоджуватися життям! − так закінчила свою розповідь головний сержант ЗСУ Олена Кукла, яка виростила сина-героя та двох доньок…

12

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
Мітки:

Захищаємо світ

00
00
00
Life story