Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Новачкам по службі чи просто незнайомцям воїн-зв’язківець однієї з мотопіхотних бригад солдат Віктор гордо каже, що сім’я й досі живе у Криму та в найближчу відпустку поїде туди. Поки ж опоненти дивуються та збираються засипати його запитаннями, на кшталт, «там же нині окупанти» — армієць спокійно відповідає, що він із маленького селища на Арабатській стрільці, що розташоване на Херсонщині та географічно належить до Кримського півострова.
— Курортний сімейний бізнес довелося полишити на тендітні плечі дружини та двох дітей у березні 2014-го, коли почалася окупація мого рідного Криму, — каже солдат Віктор. — За першою ж повісткою пішов до війська під час першої хвилі мобілізації. Строкову відслужив кодувальником у таємному відділі військової частини. Тож мої рідкісні професійні знання були потрібні нашій воюючій армії. Це я тоді добре усвідомив, і мої рідні зрозуміли мій вибір.
За понад сім років російсько-української війни Віктор декілька разів побував у тривалих бойових відрядженнях на сході України. А бойове хрещення пройшов під Пісками у складі одного з підрозділів 28-ї механізованої бригади.
— На різних бойових позиціях я захищав Україну та своє Азовське море, що назавжди в моїй душі. Краєвиди українського суходолу дуже красиві, але колір великої води, яка щодня змінює свої відтінки, та запах солі в повітрі я ніколи не забував, — каже солдат.
Після служби в 28-й бригаді Віктор служив у одному із райвійськкоматів на рідній Херсонщині. Проте після певного бойового шляху, так би мовити, кабінетна робота була вже не по ньому. Тож він перевівся до окремої мотопіхотної бригади, у складі якої нині захищає Луганщину.
— Як же я здивувався, коли цієї ротації наш підрозділ розташувався поблизу селища Кримське Луганської області. Звісно ж, моря тут немає, але така знайома назва населеного пункту трошки зігріває серце, — розказує військовослужбовець.
37-річний воїн Збройних Сил України порівнює свою роботу на «нулях» із роботою розвідників та саперів одночасно.
— Нинішні наші радіостанції відповідають суворим стандартам сучасного зв’язку та мають високі ступені захисту. Проте провід типу «польйовка» використовується на малих дистанціях між позиціями. Його єдиний великий недолік полягає в тому, що після обстрілів дріт перебивається уламками мін. Тому на завдання я беру засоби спостереження як розвідник, саперний щуп як сапер та ізоляцію як зв’язківець. Крок за кроком я обережно просуваюся територією, спостерігаючи за ворогом, щоб знайти розрив та відновити зв’язок, — розповів воїн-контрактник.
На його думку, до небезпеки він уже давно звик. Проте ніколи не втрачає пильності. Тому, коли працює на «передку», зосереджується на чіткому алгоритмі своїх дій: не більше, не менше.
— Я не герой, але свою маленьку лепту таки вношу в загальну перемогу над окупантами. На перспективу ж — планую й далі служити в нашій дружній бойовій бригаді. Лише на курси лідерства з’їжджу, щоб не засиджуватися в рядових солдатах. Ну, а щодо Азовського моря, то воно нікуди від мене не подінеться, — насамкінець зауважив воїн-зв’язківець Віктор.
Фото автора
