Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
23 листопада з Харкова прийшла сумна звістка: на 97 році життя відійшов у вічність легендарний патріот української землі, в’язень чотирьох нацистських концтаборів, майор у відставці, Почесний громадянин Харкова Ігор Маліцький.
Кілька років тому кореспондент АрміяInform зустрічався з Ігорем Федоровичем, коли він зробив коротку зупинку в Києві, прямуючи до Австрії на чергову річницю визволення концтабору «Маутхаузен».
Енергійність, живий блиск очей і міцне рукостискання Ігоря Маліцького здивувало не менше, ніж його бажання у віці «далеко за 90» подорожувати до Відня. Тому буквально з перших хвилин знайомства поцікавився в Ігоря Федоровича, що значать для нього ці поїздки до місць колишніх концтаборів.
— Знаєте, коли я в 1942 році попав до концтабору, мені накололи на руці номер, — неспішно розповідав Маліцький. — Це було страшно. Мій батько був кавалеристом, і коли в їхній полк приводили коней, їм ставили номер полку. У таборі я зрозумів, що мене хочуть перетворити на скотину. Але, попри всі нелюдські катування, я вижив, і ось цю жагу до життя демонструю людям, що мене оточують. Своєю присутністю в місцях фашистських злочинів я засвідчую, що людина за будь-яких обставин повинна залишатися людиною. По-друге, я, доки дозволяє здоров’я, мушу вклонятися і віддавати шану тим, хто загинув у цих страшних таборах. Ну, і по-третє, мої поїздки на меморіальні заходи вже давно не мають статусу приватних. Я представляю Україну, яка чи не найбільше постраждала в часи фашистської навали. І сьогодні моя Батьківщина теж потерпає від агресії тепер уже північного сусіда. Коли минулого разу я приїхав до концтабору з синьо-жовтою стрічкою на лацкані піджака, росіяни відмовились зі мною вітатися. Мене це не обурило, а лише додало гордості за державу. Нині ж я маю розповісти на зустрічах в Австрії про героїзм нинішніх захисників України і робитиму все, аби зупинити путінську агресію.
Ігор Федорович розклав переді мною зо три десятки світлин, на яких були не лише моторошні зображення концтаборів, камер та місць катувань, але й миттєвості зустрічі колишніх в’язнів. Час від часу він брав до рук фото і поринав у спогади тих страшних часів.
— Спочатку було важко в думках переживати ті часи, але я зрозумів, що своїми розповідями, особливо молоді, повинен донести правду про пекло фашистських таборів, про небезпеку проявів неонацизму, — продовжував свої спогади Ігор Маліцький. — З моєї пам’яті ніколи не зітреться 4 січня 1942 року, коли я, шістнадцятирічним юнаком вивозив на санчатах поранену маму, майора медичної служби, з Харкова, де їй залишатися було небезпечно. Місяць і дванадцять днів тривав перехід в село під Чигирин до баби й діда в глибокому снігу й через замерзлий Дніпро. У селі фашисти кілька разів намагалися відправити мене до Німеччини, та я щоразу тікав. Нарешті вони вдалися до шантажу, пригрозивши спалити хату, якщо я добровільно не прийду на відправку.
Разом із військовополоненими Ігоря Маліцького в закритому вагоні повезли в Німеччину. Та дорогою, зробивши в підлозі дірку, на території Австрії йому з товаришем вдалося втекти. Пішки вони дійшли до Чехословаччини, де їх й арештували. Так Маліцький потрапив у свій перший концтабір у Терезіні. Потім його доправили в табір з написом на воротах «Робота робить вільним» — «Освенцим», або німецькою «Аушвіц». Там примушували копати величезні рови, в які скидали численні людські трупи, залізничні шпали і все це підпалювалось. Коли Радянська армія увійшла в Польщу, в’язнів з «Освенциму» евакуювали до Австрії, де була інша нацистська фабрика смерті — концтабір «Маутгаузен», а також його філія —«Лінц-3».
— Кілька років тому я переглянув фільм, створений німецькими та австрійськими кінематографістами на беззаперечних доказах нацистських злочинів, — пригадував Маліцький. — Під час його перегляду в мене стрімко підвищився тиск, неймовірно калатало серце…
— У вас була віра в те, що вас звільнять? — запитав Ігоря Федоровича.
– Мабуть, вона, ця віра, і врятувала мене, — відповів мій співрозмовник. — Було нестерпне бажання вижити й повернутися на Батьківщину та зустрітися з рідними для мене людьми. Саме в той час, коли мене катували нацисти в «Освенцимі», а потім й в «Маутгаузені», мій батько, командир кавалерійської дивізії, арештований у 1938 році як «шпигун» і «український націоналіст», відбував вирок у сталінських таборах. Його розстріляли в 1943-му.
У ніч з 2 на 3 лютого 1945 року в бараку № 20 «Маутгаузена», який називали «бараком смерті», повстали близько 560 в’язнів, переважно радянських військовополонених. Всього з табору вирвалось 419 осіб, близько сотні загинуло одразу за межами — дехто впав від виснаження, деякі були вбиті кулеметним вогнем. Майже 300 в’язням вдалося добігти до навколишніх лісів. Більшість із них були виявлені командами СС і розстріляні на місці. Тих, хто залишився в живих, розшукували есесівці, жандармерія та навіть місцеві жителі. Та облава мала назву «Мюльфиртельське полювання на зайців». Врятуватися вдалося лише 11 чоловікам, яких переховували місцеві селяни до приходу американських військ.
— Я на той час був у філіалі «Маутгаузена» — таборі «Лінц-3», — пригадував Маліцький. — Коли ми дізналися, що фашисти мають намір розстріляти нас у штольні, теж організували повстання. Роззброїли охорону, захопили табір і звільнили всіх в’язнів, серед яких були німці, французи, чехи, італійці. Невеличкою групою вирушили в бік Відня, знищивши дорогою зенітну обслугу. Невдовзі нам пощастило вийти на наших танкістів. Важко передати ті почуття, які мене охопили. Я плакав…
Після війни Ігор Маліцький 5 років відслужив в армії. Закінчив службу начальником обчислювального центру 273-го гвардійського гаубичного полку 2-ї танкової армії. Навчався на машинобудівному факультеті Харківського гірничого інституту. Працював начальником рудоремонтних майстерень в Олександрії.
Ще до початку російської агресії Ігор Федорович активно займався громадською діяльністю, вів виховну та просвітницьку роботу, зустрічався з військовослужбовцями. А з початком російсько-української війни Маліцький ще й почав їздити в місця дислокації наших захисників. Ходив окопами, в яких мусять днювати й ночувати воїни, аби стримувати російську агресію, із задоволенням залишав їм автографи на прапорах і мріяв дожити до перемоги і радіти миру на українській землі. Не судилось…
— В одному зі своїх останніх дописів у Facebook Ігор Федорович написав: «14 жовтня чотири знаменних свята. Але для мене головне свято — свято на честь захисників України, живих і загиблих. Тому я вітаю всіх, хто зараз в окопах і бліндажах, і тих, хто готується в тилу для відсічі агресору. Особливо дівчат , які не на шпильці, а в берцях, не з модною сумочкою через плече, а з автоматом або з тяжкою сумкою з медикаментами повзають по болоту і мокрому снігу, підбираючи поранених бійців. Слава вам, наші герої і героїні! Повертайтесь з перемогою живими».
