Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
«Відразу зауважу, що я — не герой. Нічого звитяжного у своєму житті я не вбачаю, тому навіть не знаю, чим можу бути вам корисним», — такими словами зустрів мене начальник центру національних контингентів та національного персоналу Об’єднаного штабу Командування об’єднаних сил ЗС України полковник Ханін, коли дізнався, що я хочу написати про нього.
Вадим Петрович з тих людей, хто обирає раз і на все життя. Його дитинство пройшло у гарнізонах та військових містечках, де служив його батько, тому з вибором майбутньої професії він визначився ще у школі.
Завжди знав, що буду військовим
— Я завжди знав, що буду військовим. По суті іншого життя я не уявляв. Серед безлічі військових професій мене найбільше приваблював саме командний профіль. Піхота — головна на полі бою, а тому своє майбутнє я бачив саме в мотострілецьких військах, — говорить Вадим Петрович.
1984 рік… Після закінчення школи в Керчі абітурієнт Ханін їде до далекого, тоді ще не перейменованого Ленінграда, з твердим бажанням стати курсантом загальновійськового командного училища.
Відмінні знання шкільної програми та розряд з легкої атлетики допомогли подолати складний відбір в 7 осіб на місце і Вадим Ханін вже стоїть на плацу у строю щасливих курсантів-першокурсників.
— Перший курс, напевно, як і у всіх, був надзвичайно складним, — згадує Вадим Петрович. — Ази військової науки доводилося осягати неймовірною працею.
Навчання, наряди, польові виходи, сесії… Чотири роки навчання пролетіли майже непомітно і ось вона — мить випуску. «Коробка» лейтенантів, «зриваючи асфальт» начищеними «хромачами», пройшла востаннє урочистим маршем. Монети в повітря, «ну от і все…», і вчорашні курсанти роз’їхалися до місць подальшої служби.
Лейтенант Ханін прибув до Миколаєва, де прийняв взвод у навчальному мотострілецькому полку. І почалася служба. Важка, щодобова, а втім, цікава.
Становлення офіцера
На моє запитання: «Як же відбувалося становлення молодого офіцера?», Вадим Петрович відповів, що йому певною мірою пощастило, адже в його підрозділі був тямущий «замок».
— Я на все життя запам’ятав свого першого заступника сержанта Олега Мосічева. Сам він допоміг мені застосувати ті теоретичні знання, що надали в командному училищі, на практиці. Причому робив це дуже толерантно, щоб не нашкодити моєму авторитету, за що я йому безмірно вдячний. До того ж досвідчений командир роти капітан Андрій Ганіч завжди приходив на допомогу у складних ситуаціях, — згадує Вадим Петрович перші роки офіцерської служби.
Йшли роки, приходив досвід. В 1995 році капітан Ханін з посади заступника начальника штабу мотострілецького полку вступає до Академії Збройних Сил України (у майбутньому — Національний університет оборони України імені Івана Черняховського). Тоді це був лише другий набір офіцерів до цього військового навчального закладу. Відбувалося становлення та формування українського війська. Навчалися слухачі й разом з ними перенавчалися викладачі.
— Тоді в армії залишилися лише найвідданіші люди. Складне матеріальне становище, всі ці супер-, гіперінфляції та затримки з виплатами неабияк сприяли відтоку офіцерських кадрів. Сумно було спостерігати, як перспективні офіцери писали рапорти на звільнення і йшли з армії. На грошове забезпечення неможливо було прогодувати родину, тому ми змушені були ночами підробляти, — згадує ті важкі часи полковник Ханін.
Як відомо, все минає… От і навчання в академії добігло кінця. Після випуску за рекомендацією свого дипломного керівника майор Ханін отримав розподілення до Головного оперативного управління ГШ ЗС України, де і проходив службу на різних посадах. Паралельно Вадим Петрович наполегливо вивчав англійську мову.
«Підступна війна»
У серпні 2003 року українські підрозділи були направлені для виконання миротворчої місії в Республіці Ірак. Вадим Петрович з-поміж перших прибув до далекої країни, де в його обов’язки, як помічника командира українського контингенту, входило забезпечення взаємодії між керівництвом міжнародного контингенту та українською бригадою. Тоді він і не думав, що його відрядження затягнеться на 14 місяців. Про бойові дії в Іраку полковник Ханін говорить просто: «підступна війна», маючи на увазі обстріли колон, підриви патрулів на фугасах та інше.
— Для нас це був колосальний досвід. Багато чого нашим військовим доводилося робити вперше. Потрібно було швидко навчатися й робити висновки. Це стосувалося всього — від ведення бойових дій до логістики, — говорить Вадим Петрович.
Іракський досвід, особливо щодо організації взаємодії з багатонаціональними підрозділами, неабияк знадобився полковнику Ханіну в майбутньому. Після завершення іракського «відрядження» Вадиму Петровичу запропонували посаду в управлінні військового співробітництва.
Історія однієї фотографії
Я попросив Вадима Петровича принести фотографії з Іраку. На одній з них зображено момент доповіді оперативної обстановки під час візиту тодішнього міністра оборони України нині покійного Євгена Марчука.
Я відразу звернув увагу на архаїчний вигляд форми офіцера, коли портупею з кобурою носили поверх кітеля. Тоді Вадим Петрович розповів цікаву історію. Річ у тім, що незручність такого способу носіння пістолета вже давно доведено на практиці й використовують стегнові кобури. Але у 2003 році в ЗС України вперто трималися за радянські традиції. В Іраку наші військові були змушені купляти за власні кошти стегнові кобури на місцевому ринку. Командування на це заплющувало очі. Проте напередодні приїзду міністра оборони наголосили на необхідності всім бути в статутному обмундируванні. Переважна більшість офіцерів команду виконала, але саме під час доповіді до приміщення зайшов офіцер, який щойно змінився з наряду, тому не встиг надіти портупею зі статутною кобурою. Під погрозливі погляди командування офіцер пройшов до свого місця, проте в останній момент був зупинений міністром оборони.
— Що це у вас на стегні? — запитав здивований міністр.
— Стегнова кобура, ми тут на місцевому ринку купляємо, — відповів розгублений офіцер.
— Невже зручно так носити пістолет? — поцікавився Євген Марчук.
Офіцер описав переваги такого способу носіння пістолета й запропонував міністру спробувати самому.
— А ви можете презентувати мені таку кобуру? — запитав Євген Марчук і запропонував компенсувати офіцерові витрачені кошти.
Звісно, офіцер відмовився від компенсації, а міністр оборони згодом поїхав до Києва. Кілька місяців всі, хто був свідком цієї сцени, сушили собі голову запитанням «навіщо міністру така кобура?». Яке ж було здивування, коли на ротацію з України приїхали офіцери, до екіпірування яких входила вже стегнова кобура…
Міжнародне співробітництво
У 2010 році полковника Ханіна направляють до Штабу стратегічного командування НАТО з операцій (місто Монс, Бельгія), де він перебував у відрядженні до липня 2014 року.
— Революція Гідності, анексія Криму, початок АТО — всі ці події жваво обговорювалися в багатонаціональному колективі штабу. Здебільшого всі мені співчували, але навіть тоді найбільш чітко свою проукраїнську позицію висловили представники Канади, Литви та США, — говорить Вадим Петрович.
Після повернення полковник Ханін продовжив проходження служби у структурах військового співробітництва Збройних Сил України та був призначений до оперативної групи, до завдань якої входила координація дій між нашими військовими та посольствами Нідерландів, Малайзії, Австралії. Тоді проводилася евакуація останків тіл загиблих зі збитого росіянами малайзійського Боїнга рейсу МН17.
З початку 2015 року Вадим Петрович брав участь в АТО в підрозділах цивільно-військового співробітництва.
Наразі полковник Ханін очолює центр національних контингентів та національного персоналу Командування об’єднаних сил ЗС України. До його обов’язків входить організація управління національними контингентами і національним персоналом, які беруть участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки. До того ж на підрозділ полковника Ханіна покладено організацію військового співробітництва Командування об’єднаних сил Збройних Сил України.
— Сьогодні ми можемо говорити про перспективи розширення міжнародної співпраці та участі наших підрозділів у міжнародних військових операціях. І я відчуваю, що можу багато зробити в цій царині, — говорить Вадим Петрович.
Про тих, хто завжди поруч
Я вже говорив, що Вадим Петрович з тих людей, хто обирає раз і на все життя. Це стосується не тільки військової професії, якій він віддав уже майже 37 років. Так само й у родині. В далекому вже 1990 році в Миколаєві він зустрів свою майбутню дружину Марину. Відтоді вони завжди разом. Їхній син Олексій — капітан юстиції, також служить в Збройних Силах, брав участь в операції Об’єднаних сил, а донька Марія студентка Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
— Передусім я вдячний своїй дружині. За те, що вона завжди мене розуміє та підтримує. І за те, що вона завжди поруч, — наостанок розчулився Вадим Петрович.
Фото Дмитра Юрченка та з архіву Вадима Ханіна
