На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Козаки початково були явищем середньовічного тюркського світу. Козацтвом у народів степу звався прошарок суспільства, представники якого були наділені особистою свободою і підтримували таке своє становище специфічним способом життя. Козаки складали велику частину тюркських військ під час воєн, проводили життя в подорожах, не прив’язуючись до якихось постійних місць проживання чи державних посад.
Велике князівство Литовське і асиміляція тюрків-козаків
Оселення та асиміляція частини тюркських козаків в Україні відбулися внаслідок переходу їх на службу до Великого князівства Литовського (ВКЛ). Інакше не могло бути, оскільки державною мовою ВКЛ і мовою місцевого населення була руська, тобто давньоукраїнська мова.
Перша частина козацьких поселенців, залежних від литовського князя, з’явилася в межиріччі Дністра і Дніпра аж до Чорного моря після Синьоводської битви 1362 року. Це були залишки військ ординських князів, розбитих Великим князем литовським Ольгердом і Мамаєм Киятом.
читайте також:
Друга частина – це родичі та війська Мамая, які оселилися початково на землях по Інгулу та Інгульцю після його загибелі 1380 року і згодом утворили удільне Глинське князівство.
Окрім того, 1397 року землі біля Канева і Черкас було надано військам хана Тохтамиша Джучида, який зазнав поразки у боротьбі за престол у Золотій Орді.
Коли на з’їзді у 1398 році литовські та українські князі й бояри проголосили Вітовта самостійним правителем держави, що стала називатися Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське, Тохтамиш сподівався за його допомогою повернути престол і надати гарантії незалежності Русі. Проте поразка 12 серпня 1399 року військ Великого Князівства Литовського на чолі з Вітовтом та Тохтамиша від армії Золотої Орди у битві на Ворсклі перекреслила ці наміри. Але водночас унеможливила повернення представників тюркських родів на Поволжя та прискорила їхню асиміляцію.
Ультиматум останнього хана Золотої Орди
У 1430 – 1440 роках князь Борис Іванович Глинський отримав маєтки в Білорусі та виїхав з родиною з Глинського князівства. Його діти займали великі урядові посади в ВКЛ. Зокрема, Григорій був овруцьким намісником (1496 – 1503), а Іван – чернігівським намісником (1490 – 1496). Онуки досягли ще більших висот – Іван став Київським воєводою (1505 – 1507), Василь – підстолієм ВКЛ (1501 – 1507), а Михайло – надвірним литовським маршалком (1500 – 1507). Також варто згадати, що правнучкою Бориса Глинського була Олена Василівна Глинська (1508 – 4 квітня 1538) – велика княгиня московська, регентша Московської держави при її синові, малому Іванові IV (Грозному).
Молодший брат Бориса Глинського Семен-Довмонт Іванович Глинський залишився правити в Глинському князівстві. Його онук – Богдан Федорович Глинський обіймав посади намісника черкаського (1488–1495) і путивльського (1495–1497). Саме він був лідером перших загонів власне українських або, як їх називали в 1490 роках, «черкаських» козаків.
Навесні 1500 року розпочалася війна ВКЛ проти Московського князівства та Кримського ханства. 4 серпня того року князь Богдан Глинський потрапив у полон до москалів у битві над Ведрошею поблизу Путивля. З полону він так і не повернувся.
читайте також:
Наступного року на допомогу до ВКЛ вирушив хан Золотої Орди Шейх-Ахмед. Здобувши Рильськ і Новгород-Сіверський та налякавши своєю присутністю кримців і москалів, він почав вимагати в литовського князя Олександра Ягеллона передачі йому Києва, маючи намір посадити там когось із князів Глинських, як нащадків Мамая і спадкоємців давньої Русі.
На початку XVI століття Глинські й справді мали у Київському воєводстві значні володіння, майже в усіх повітах. Сучасники стверджували, що рід Мамаїв-Глинських тримав «пів литовського панства». Тому Олександр Ягеллон з підозрою ставився до всіх представників цього роду і, розуміючи, що між Глинськими та Шейх-Ахмедом найпевніше були якісь домовленості, відмовився допомагати своєму союзникові та виконувати його вимоги. Зимувати ординському ханові довелося у полі на лівому березі Дніпра проти Києва. Під час дуже суворої зими, що припала на 1501 – 1502 рік, його військо тануло на очах як від природних втрат, так і від дезертирства. Врешті, 15 червня 1502 року кримський хан Менглі Гірей розбив укріплений табір Шейх-Ахмеда при впадінні Сули до Дніпра, після чого вирушив на Волгу і спалив там столицю Золотої Орди, проголосивши себе її новим володарем.
А останній хан держави, заснованої сином Чингізхана Джучі, наприкінці 1504 року опинився в Києві, де був узятий під варту, але згодом отримав статус почесного полоненого при дворі великого князя Олександра Ягеллона.
Кінець Глинського князівства
Звісно, перебування Шейх-Ахмеда у ВКЛ було вагомим важелем впливу на Кримське ханство, яке знищило Золоту Орду. У березні 1503 року було припинено війну ВКЛ з Московією, проте напади тогочасного союзника Московського князівства, Кримського ханства, на українські землі тривали. Вважається, що причиною цих походів була відмова литовського князя Олександра стратити Шейх-Ахмеда. І кримці хотіли примусити до цього литвинів, або захопити колишнього хана і стратити його самостійно. Кінцевою метою їхніх походів було місто Ковно (тепер – Каунас у Литві), де перебував почесний в’язень. Але їм дійти вдавалося якомога далі до Слуцька, тож страждали лише терени України, де було найбільше володінь Глинських.
Зрештою Глинським урвався терпець і вони вирішили самостійно захопити в Ковно Шейх-Ахмеда, щоб допомогти йому виконати дану раніше обіцянку. 1508 року група князів під керівництвом Михайла Глинського зробила спробу створити незалежну державу – Велике Князівство Руське, з центром у Києві. Це відбувалося в розпал чергової війни ВКЛ проти Московії, тож Глинські, які спиралися на допомогу ворога, в результаті змушені були втікати до Москви.
Козацтво не підтримало повстання Глинських, хоча вони були вихідцями з його середовища. Та й не всі Глинські підтримали заколотників. Але через дії повстанців значна частина земель роду була конфіскована урядом або роздрібнилася між непрямими спадкоємцями. На провідні ролі почали виходити виборні лідери козацького війська, а удільне Глинське князівство назавжди припинило існування.
1513 року ВКЛ і Польське королівство нарешті підписали мирну угоду з Кримським ханством, завершивши переговори, що тривали від 1507 року. За цим договором вони зобов’язувалися сплачувати ханові 15 тисяч золотих щорічно, а хан повинен був припинити напади на українські землі та допомогти повернути території, загарбані Москвою. За своєю сутністю, ця сума була даниною, яку слабша з військової точки зору держава виплачувала сильнішій державі. Як правило, данину Великого князівства Литовського, а потім і Речі Посполитої відправляли до Кам’янця, а вже звідти її забирали уповноважені особи Кримського ханства. Річ Посполита виплачувала данину Криму аж до підписання Карловицького миру 1699 року.
Кримці розпочали набіги на московські землі з 1507 року, щойно розпочавши мирні переговори з ВКЛ. У 1521 році кримський хан Мехмед Гірей у союзі з казанцями і астраханцями здійснив спустошливий похід на Москву, розбивши московські війська на річці Оці. Внаслідок «кримського смерчу» московський князь визнав свою залежність від кримського хана та погодився платити йому данину, яку раніше Москва платила ханам Золотої Орди. До речі, коли до Москви приїздило кримське посольство, то князь зустрічав його біля мурів, злізши з коня. Він навіть годував коней послів вівсом зі своєї шапки. Такий принизливий звичай, який демонстрував васальну залежність московського князя, зберігався тривалий час. А данину виплачували ще довше. Її було скасовано тільки 1700 року, при Петрі I, з підписанням Константинопольського мирного договору.
