Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Тривалий час історики незаслужено применшували роль південних теренів сучасної України у процесах її державотворення. Це й не дивно, адже «легітимізація» де-юре сепаратистського утворення підмосковської лівобережної Гетьманщини, якою кілька століть займалася російська і радянська історична наука, не могла дозволити ґрунтовних досліджень ще одного державного центру Війська Запорозького. А насправді козацька держава під протекцією Кримського Ханства і Османської імперії мала значно більше прав на спадщину Богдана Хмельницького, ніж будь-хто інший.
Перша угода з османами
Ще 1650 року уряд Османської імперії запропонував Богданові Хмельницькому взяти протекторат над Військом Запорозьким. Козацька Україна мала стати васальною державою Османської імперії, як Молдова, Волощина, Трансільванія і Кримське ханство. Утім, тоді угода так і не реалізувалася через те, що восьмирічний на час її укладення султан Мегмед IV Осман ще не міг сам впливати на політику, і протиукраїнська партія переважила.
Слід зауважити, що Мегмеда привів до влади саме Б. Хмельницький, влаштувавши в Царгороді палацовий переворот (яничари-українці змовилися з матір’ю майбутнього султана і вбили батька). А матір’ю Мегмеда була українка з Полтавщини Надія Турхан Хатідже, яка мала певний політичний вплив на єдиного сина. За спогадами очевидців, Мегмед IV був «схожий обличчям на козака».
«Підданство салтану» як вакцина від польсько-московського миру
Андрусівський мир між Московським царством і Річчю Посполитою, підписаний під Смоленськом 20 січня 1667 року, закріпив насильницький поділ етнічної української території на дві частини — Правобережну і Лівобережну Україну. Порозуміння Московії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства на підставі угоди Богдана Хмельницького.
У липні 1667 року гетьман Петро Дорошенко ініціював переговори з урядом Османської імперії про створення військово-політичного союзу. У січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати».
читайте також:Див. також: Антимосковський вектор запорожців
11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Держава Війська Запорозького увійшла до складу Османської імперії, а Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджаку.
Проте влада Петра Дорошенка «тріщала по швах» через геополітичні ігри Московії та Речі Посполитої. Польсько-козацько-татарська війна 1666–1671 років, Польсько-турецька війна 1672–1676 років і одночасна Московсько-українська війна 1665–1676 років виснажили, спустошили і знелюднили Україну. Цей період у нашій історії згодом буде названий Руїною, яку завершила Московсько-турецька війна 1676–1681 років. Підписаний за результатами останньої Бахчисарайський мирний договір закріпив фактичний поділ України на три частини — московську, польську і ханську. Важко навіть уявити масштаб наслідків цієї катастрофи, яка спіткала Україну…
Гетьмани за протекцією кримського хана
Після підписання Бахчисарайської угоди Мегмед IV призначив гетьманом Правобережної України молдавського володаря Георге ІІІ Дуку. Його влада протрималася не довго. Під час військової кампанії пропольського гетьмана Стефана Куницького, що відбулася взимку 1683–1684 рр., молдавського володаря і гетьмана підосманської України було взято в полон.
Улітку 1684 року султан проголосив новим гетьманом України козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування територіального утворення Ханська Україна. Можемо стверджувати це з огляду на такі чинники: по-перше, гетьмана було призначено за наполегливою пропозицією кримського хана, а по-друге, він почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров’я (його резиденцією став Ягорлик), підконтрольного ханству.
Після кількох невдалих походів на Немирів і Брацлав козаків Сулименка розбив Андрій Могила під Ягорликом, а самого ханського гетьмана схопили і відправили в подарунок польському королю до Яворова, де, очевидно, і стратили.
Після цього османське керівництво вирішило замість невдалого Сулимки «за гетьмана Самченка козака осадити». А ханський син наказав новому гетьманові Якиму Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав на допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також зазнала невдачі. Під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 року Самченко загинув.
Відразу ж після смерті Я. Самченка турецький султан за пропозицією кримського хана призначив гетьманом турецької частини Правобережжя Степана Лозинського, що обрав для себе коротке і зрозуміле козацьке прізвисько Стецик. З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Т. Сулимку, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі, щоб відвоювати їх у ставлеників Польщі. Проти «Стецика Ягорлицького» були спрямовані майже всі військові походи фастівського полковника Семена Палія наприкінці XVII століття.
читайте також:
Степан Лозинський помер від ран у листопаді 1695 року. Його наступником був Іван Багатий. У 1698 році під час походу лівобережних полків до Причорномор’я серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції й запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу.
26 травня 1692 року колишній писар Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Петро Іваненко, чи Сулима (глузливе прізвисько «Петрик» закріпилося завдяки московським джерелам) від імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського» скріпив із ханом договір про «вічний мир і братерство, і спільну оборону від Москви і Польщі». Кримський хан визнав Петра Сулиму гетьманом України і надав йому військову допомогу у протистоянні з московськими військами. Улітку того самого року 20-тисячна орда з «петриковими» козаками рушила на Полтавщину. Проте антимосковське повстання не мало успіху. 1696 року Петро Іваненко опинився на території Ханської України. У листопаді 1698-го два полонені волохи свідчили в малоросійському приказі, що в Дубоссарах влітку обрано гетьманом «проклятого Петрика», при якому не більш як 200 військових людей. А попереднього гетьмана Івана Багатого відсторонено від гетьманства через прихильність до християн.
Останній уламок козацької України
Згідно з Карловицьким мирним договором між Османською імперією і Річчю Посполитою, підписаним 16 січня 1699 року, посада гетьмана мала бути скасована, а козацтво розпущене. Але нові військові конфлікти між великими імперіями, зокрема Велика північна війна 1700–1721 років та дві російсько-турецькі війни продовжили життя Ханської України аж на понад 80 років.
читайте також:
Після смерті Костя Гордієнка і Пилипа Орлика посаду гетьмана Ханської України («гетьмана дубоссарського») було об’єднано з посадою каймакана ногайських орд. Проте 1765 року новий хан Селім III Ґерай відновив її і призначив гетьманом дубоссарським Якова Рудзевича (Якуб-агу). Резиденцією його стало місто Балта. Яків Рудзевич зрікся булави та отримав права російського дворянина і чин статського радника аж у 1783 році. Тож саме він був останнім очільником козацької України, яка пережила і лівобережну Гетьманщину, і Запорозьку Січ, залишаючись вірною традиціям Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка і Пилипа Орлика.
Незабаром після приєднання до Російської імперії території Ханської України та колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового (Запорозької Січі) були перетворені на Новоросійську губернію. Тож, як слушно зауважують українські історики, самим своїм існуванням Ханська Україна спростовує міф про Новоросію. Проте для багатьох вона й досі залишається невідомою, майже фантастичною частиною нашої історії.
