Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
До літа 2014-го Оля Башей була асистенткою київського нотаріуса. Але війна на сході України змінила уклад життя жінки.
— Коли почалася війна, я все думала, чим зможу бути корисна на фронті. Знайшла в соцмережах волонтера Іллю Лисенка (позивний «Хоттабич»), написала йому, що хочу поїхати в АТО як парамедик. Ми зустрілися, і він спочатку мене відмовляв, кажучи, що там справжня війна, працюють міномети, артилерія. Але я для себе все вирішила… Домовилися, що будемо дивитися, чи зможу я бути медсестрою, за результатами моєї роботи.
Від’їзд Ольги на фронт став неочікуваним для родини. Якось уночі в липні 2014-го жінка отримала від Лисенка СМС- повідомлення: «О 6:00 — виїзд». Часу на збори пішло мінімум — «тривожна валіза» вже давно стояла напоготові. Коли покидала рідну домівку, розбудила тільки сестру, але мама також прокинулася.
— Вона думала, що я їду у відпустку, але відчула недобре і прокинулася, коли я вже стояла на порозі. Тримати не стала, залишивши це рішення за мною, — розповідає Ольга. — Свекруха ж дізналася про мою поїздку на фронт, коли я була вже в районі проведення АТО.
«Півтора метра люті»
Через мініатюрну статуру та зріст 150 см вже в перші дні перебування на передовій Ольга отримала позивний «Кроха». Розповідає, що все почалося з того, що Ілля Лисенко ласкаво звертався до неї «Крошечка», та згодом серед побратимів так і закріпилося — «Кроха». Через відверту позицію та вміння наполягти на своєму пізніше вже з’явився ще один позивний — «півтора метра люті», а чоловіки на фронті між собою називали Ольгу «братухою»…
Медичну науку жінка засвоювала прямо на фронті — у Бахмутській лікарні, а також навчаючись у побратимів Січеславської повітрянодесантної бригади. Їй, людині без медичної освіти і досвіду, жодного разу не стало погано від вигляду спотворених тіл і ран.
— Я ніколи не мріяла пов’язати своє життя з медициною. Про це сестра думала, а я — точно ні. Якби не війна, я мала бути слідчим чи прокурором. Але, мабуть, то доля. Коли я надавала допомогу пораненим, «Хоттабич» все питав: «Крошенька, ти точно не медик?». Я тільки усміхалася і відповідала: «Ні, я юрист». Розумієте, якщо тобі доводилося ховати рідних, а в мене померли сестра, брат, тато, чоловік, виникає абсолютно правильне рішення — рятувати людські життя, — ділиться Ольга.
Холодний розум допоміг колишній юристці швидко освоїти ази парамедицини і взяти участь у порятунку та евакуації поранених українських військових у найгарячіших точках на сході країни.
Жінка розповідає, що через плутанину на фронті, яка панувала в ті часи, спочатку парамедична команда Ольги налагоджувала комунікацію з підрозділами самостійно.
— Ми просто об’їжджали блокпости, залишали хлопцям свої телефони, показували машину і говорили, що в будь-який момент будемо готові під’їхати. Одного разу, під час запеклого бою, вони нас набрали, і вже протягом 10 хвилин ми були на місці. Так інші підрозділи дізналися про нашу оперативність, стали передавати один одному наші номери.
Наприкінці липня — на початку серпня 2014 року в оточення під Шахтарськом потрапила Січеславська повітрянодесантна бригада. Начмед з’єднання звернувся до команди Ольги з проханням евакуювати тяжкопоранених. Тоді, протягом чотирьох днів, під постійними ворожими обстрілами парамедикам вдалося вивезти з оточення понад 80 українських бійців…
«Бої в Донецькому аеропорту самі військові називали другим Сталінградом»
На початку зими 2015-го увага суспільства була прикута до оборони Донецького аеропорту — за долею «кіборгів» стежив увесь цивілізований світ. Команда Ольги в той час на прохання військових брала участь в евакуації поранених з ДАПу.
— Бої в середині січня в Донецькому аеропорту самі військові назвали другим Сталінградом. Хлопці їхали забирати поранених, підвозити воду і медикаменти — і тут же зав’язувалися бої. Вони не встигали заїхати на підмогу побратимам, бо самі ставали «трьохсотими». Це було справжнє пекло. Ми вивозили їх чим тільки могли — нашими реанімобілями, позашляховиками, на БТР… Всього за 4 дні через наші руки пройшло 120 поранених і близько 30-ти «двохсотих» — це ті, хто загинув у терміналі. Ще приблизно десятьох ми просто не встигли вивезти.
Крім безпосередньо медичної допомоги, Оля виконувала тоді й інше, не менш важливе завдання — формувала списки поранених і загиблих, щоб потім миттєво подати їх у командний пункт АТО.
— Записати прізвище бійця не менш важливо часом, ніж накласти йому джгут, — запевняє Кроха. — Це не тільки статистика, а й дані для членів їхніх сімей…
Перший «двохсотий»…
Як і будь-який медик, Ольга має і «своє кладовище»… Розповідає, що першим «двохсотим» у її практиці став 20-річний хлопчик з НГУ.
— Він тільки виїхав на передову — і тут же його «зняв» снайпер. Мені здавалося, що загрози його життю немає. Ми його привезли в Бахмутську лікарню. Лікарі-реаніматологи сказали, що поранення було несумісним з життям. Я розплакалася. І звинувачувала себе, що ми не врятували його, — розповідає парамедик.
Тільки наступного дня, коли команда Ольги привезла наступну партію поранених, лікарі побачили, що жінку мучить смерть того хлопця. Тоді підійшов судмедексперт, який пояснив, що все було зроблено правильно і вчасно, але те, що Ольга вважала ознаками життя, насправді було агонією — куля розірвалася всередині, і він стік кров’ю.
«Кроха» розповідає, що тоді дала собі слово, що більше жодного бійця не втратить, але, на жаль, на війні без втрат не буває. Тому плакала жінка на фронті лише тричі — вперше, коли помер той 20-річний хлопчик, і потім, коли ця війна забрала двох її близьких друзів — бійця 2-го батальйону окремої десантно-штурмової бригади Сергія Сідлецького з позивним «Грізлі» і фельдшера швидкої допомоги Ігоря Зінича, хлопця з променистими очима і усмішкою, що не сходила з обличчя, який рятував українських поранених у ДАПі…
Протягом чотирьох років, з 2014-го по 2018-й, «Кроха» із командою побувала в Дебальцевому, Шахтарську, Вуглегірську, Фащівці, Кринці, Попасній, Золотому, Пісках, Кримському, на 31, 32-му блокпостах, у Лисичанську, Водяному, Донецькому аеропорту. Під час загострень виїжджала на Світлодарську дугу і Авдіївську промзону. Загалом, згідно із записами бортового журналу, жінці довелося вивезти близько 156 загиблих бійців і 780 поранених.
Шлях до Бога
У 2014 році, після подій в Шахтарську, жінці присвоїли звання «Захисник України». 7 березня 2015 року Президент України нагородив її орденом Княгині Ольги, 7 травня 2016-го «Кроха» була удостоєна номінації «Народний Герой України».
— До нагород я ставлюся з повагою. «Якщо тебе заохочують, значить, це Милість і Прощення від Всевишнього. Тому як людина, рятуючи одне життя, рятує десять життів», — так сказано у фетву. Для мусульманина це Прощення в судний день, — розмірковує Ольга.
У серпні 2015 року в житті жінки відбулася дуже важлива подія — вона прийняла іслам. Ольга розповідає, що шукала свою релігію з підліткового віку. В її житті було і християнство в різних конфесіях — її прабабка була православною християнкою, пізніше Ольга познайомилася з п’ятидесятниками, прочитала Старий і Новий Завіт.
— Коли я вже вийшла заміж, у якийсь момент ми з покійним вже чоловіком почали обговорювати питання релігії: де насправді істина, яку людина шукає, щоб стати ближче до Бога? Тоді я звернула увагу на дівчат у хіджабі на вулицях Києва. Чоловік мені кожен раз говорив: «Дивись, як красиво». Ми почали шукати інформацію про іслам, але нас лякало, що багато жінок носили нікаб — мусульманський жіночий головний убір, що закриває обличчя, з вузьким прорізом для очей. Це вже пізніше в Корані я прочитала, що прийнявши мусульманство, я зможу одягатися, як і раніше, покриваючи лише голову і тіло.
Більше дізналася про іслам Ольга вже на фронті, коли познайомилася з чеченцями та комбатом аеромобільного батальйону Окремої аеромобільної бригади Сергієм Гуріним, який довгий час жив у Саудівській Аравії та багато знає про цю релігію. Він порадив жінці почитати Коран, після чого вона б змогла вирішити, чи дійсно це «її» релігія.
У серпні 2015 року, вчергове приїхавши з ротації, жінка поспішала на нараду в Міністерство оборони України, де на той момент працювала радником заступника міністра. У метро випадково побачила мусульманку, розговорилася з нею, почала ставити запитання, які її цікавили. З метро Ольга вийшла мусульманкою — та дівчина посвятила її в іслам, провівши обряд прямо під землею.
Нині Ольга живе цивільним життям. На днях її очікує планове хірургічне втручання, адже далося взнаки перенесення на тендітних жіночих плечах поранених, які і статурою, і вагою вдвічі були більшими за неї. Але «Кроха» налаштована позитивно і в будь-яку мить готова зірватися туди, де буде потрібна її допомога, тож «тривожна валіза» завжди напоготові…
