Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Старшина 1 статті ВМС Оксана Володимирівна Бойчук проходить службу в 9-му дивізіоні надводних кораблів на посаді відповідального виконавця. У складі Військово-Морських Сил ЗСУ жінка з 2014 року — з того моменту, як разом з побратимами покинула анексований Росією Крим… Тоді ж пані Оксана відмовилась від спілкування російською.
— Моє становлення як представниці нашої славетної нації відбулося саме навесні 2014 року, коли сталася окупація Криму, — розповідає військовослужбовиця.
Жінка народилася в родині військового медика. І хоча дитинство Оксани минало в суто російському оточенні у військових гарнізонах Радянського Союзу, в родині ніколи не забували про українське коріння.
— Моя мама гарно вишивала, зокрема й народні мотиви. Ми із сестрою завжди мали вишиванки, які власноруч виготовила мама, — пригадує жінка.
Після закінчення школи Оксана вступила до педагогічного училища в м. Луцьк. Жінка пригадує, що саме там «любов до солов’їної» їй прищепила викладачка української мови та літератури.
— Спливло вже понад 35 років відтоді, а я й досі вдячна Євгенії Михайлівні, яка перейнялася тим, щоб навчити мене рідній мові, направила мій погляд на вивчення найкращих творів українських митців! — ділиться думками пані Оксана.
Минали роки… Оксана вийшла заміж за офіцера ЗСУ, у молодій сім’ї народилося двоє синів. У 1997 році жінка також підписала контракт із Збройними Силами України. Її шлях як військової розпочався зі служби в окремій механізованій бригаді в м. Новоград-Волинський. Згодом родина перебралася до Криму.
На момент анексії півострова пані Оксана служила в одному з підрозділів Повітряних Сил ЗС України в м. Євпаторія.
— Узимку 2014 року ми спостерігали, як повітряний простір України постійно порушують російські літаки та гелікоптери. Але були впевнені, що тривають навчання. Ані ми, ані керівництво не звертали уваги на цю деталь, а дарма, — пригадує жінка події початку 2014-го.
Наприкінці лютого «зелені чоловічки» захопили містечко військової частини, де проходила службу Оксана. За два дні до цього було отримано команду знищити документацію та електронні носії з інформацією, яка б могла бути корисною окупантам. Тут стало в нагоді вміння жінки користуватися друкарською машинкою. Щодня протягом місяця українська військовослужбовиця, в цивільному одязі, оминаючи пости окупантів навколо містечка через непомітний прохід в паркані, поверталася в штаб військової частини для того, щоб підготувати доповідь командира для вищого керівництва про те, що частина не покинута, а особовий склад несе бойове чергування та чекає на подальші вказівки.
Жінка пригадує, що цей період продемонстрував, хто є хто… Колись дружний колектив поділився в поглядах — Оксана та кілька осіб залишились вірними присязі, даній українському народові; хтось, не приховуючись, підтримував вторгнення Росії… Неодноразово від колишніх колег вслід жінці лунало «бендерівка, укрофашистка», на що Оксана відповідала: «Слава Україні! Слава навіки!».
— Українські військові частини росіяни захоплювали по всій території Криму. Я втратила будь-який зв’язок із чоловіком, який проходив службу у Феодосії, та в думках вже поховала його. Ми тоді залишилися в повній ізоляції — українське телебачення було відключене на півострові, мобільний зв’язок працював з перебоями. Сили я тоді черпала в підтримці друзів з материкової частини України. Вони надсилали повідомлення на телефон, на електронну пошту, і їхні слова надавали сил витримати усі ті страхіття, які коїлися навколо, — пригадує жінка.
Згодом почалися залякування тих, хто відмовлявся дати клятву на вірність «триколору» — російська пропагандистська машина працювала на повну. Від російських медіа постійно лунало, що всіх українських військових буквально в перші хвилини повернення на материкову частину з Криму буде заарештовано як зрадників, які здали півострів, та засуджено без будь-яких перевірок та виправдань. Не останню роль відіграли й обіцянки росіян про гідне грошове утримання, яке на той момент було втричі більше, ніж в українській армії, а також можливість отримати житло… Тоді багато хто потрапив під вплив — з колективу Оксани із понад 60-ти військових, з Криму повернулося лише близько десятка…
— Мене не лякало те, що я можу потрапити за ґрати, та я особливо й не вірила, що мене можуть засудити. Але той факт, що моїх дітей могли називати синами зрадників України, жахав! — ділиться думками жінка.
Облога військової частини, де проходила службу Оксана, тривала місяць. Наприкінці березня 2014 року родина Бойчук за наказом вищого керівництва покинула півострів. З речей мали лише ручну поклажу. Не забули захопити й домашнього улюбленця — таксу. Посвідчення військовослужбовців ЗСУ приховали якомога далі, аби під час перетину адміністративної межі вони не потрапили в поле зору росіян, адже не знали, чого чекати від окупантів.
На територію Херсонської області вступили, не стримуючи сліз — попри обіцянки російських пропагандистів, зустрічали їх на материковій частині обіймами і словами вдячності…
Читайте також «Юристка командує ротою тероборони»
