Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
В останнє десятиліття Росія все більше показує всьому світові свої м’язи. Російська пропаганда та засоби масової інформації зосереджені на упередженнях і мають певний ефект у переконанні Заходу в потенційній небезпеці цього. Однак реальна ситуація може бути іншою.
Маючи 38 000 кілометрів берегової лінії (третя за величиною у світі) та величезні морські амбіції, Росія має контролювати великі морські території та проєктувати там свою морську потужність. Однак російська суднобудівна промисловість усе ще далека від їхніх національних політичних амбіцій та потреб у військово-морських силах на морі.
Після розпаду Радянського Союзу ВМФ Росії різко втратили боєздатність. Порівняно з «золотою ерою» радянського флоту у 1985 році, до 2005 року вони мали лише близько 1/10 за кількістю бойових платформ. Загальна кількість підводних човнів у ВМФ Росії скоротилася з 408 до 30, великих надводних кораблів – з 703 до 46, а бойових катерів – з 450 до 60.
Російська суднобудівна промисловість протягом цього часу сильно постраждала від економічної кризи і майже нічого не дала для ВМФ Росії. Протягом 1990−2010 років вони завершили будівництво лише кількох військових кораблів та підводних човнів радянських часів, таких як атомний підводний човен проєкту 955 «Юрій Долгорукий», який будувався протягом 17 років (1996−2013). Багато російських експертів вважають великою вдачею той факт, що їхня військова суднобудівна промисловість вижила в ці часи насамперед завдяки деяким іноземним замовленням.
Після деякої стабілізації економіки в Росії у 2010 році було ухвалено першу Російську державну програму кораблебудування – 2020. Згідно з цим документом, ВМФ Росії очікували до 2020 року отримати вісім атомних ракетних підводних човнів стратегічного призначення, вісім багатоцільових атомних підводних човнів, вісім дизель-електричних підводних човнів, два десантні кораблі-вертольотоносці, близько 15 фрегатів і 35 корветів, а також велику кількість допоміжних суден. Частиною цієї програми стало посилення Чорноморського флоту. Будівництво фрегата проєкту 1135.6 та підводних човнів проєкту 636.3 (по шість одиниць кожного проєкту) було вже знайомо російській військовій промисловості. Це були радянські проєкти, які добре працювали для експортних поставок. Також планувалося будівництво нових проєктів кораблів для повномасштабної заміни всього спектра військових кораблів, підводних човнів та допоміжних суден радянського будівництва. Будівництво цих нових кораблів у значній мірі залежало від імпорту: зокрема, це були поставки газових турбін із України, дизельних двигунів із Німеччини, будівництво у Франції двох десантних кораблів, замовлення різних типів корабельного обладнання в західних країнах тощо. Історичні паралелі тут надзвичайно цікаві: наприклад, у процесі створення флоту Російської імперії у 1910 роках, а також під час будівництва великого флоту довоєнного СРСР промисловість також була дуже залежна від імпорту.
Стратегія морської діяльності Російської Федерації до 2030 року була затверджена у грудні 2010 р. Цей документ ставив перед собою амбітні цілі – зберегти друге місце у світі за рівнем потужності флоту, провести масштабне морське будівництво та створити угрупування авіаносців. Однак під час впровадження у перше десятиліття реальність виявилася іншою. Після окупації Криму у 2014 році країни НАТО та Україна запровадили російське ембарго. Це мало серйозний вплив на російську військову промисловість. У результаті два десантні кораблі, побудовані у Франції, які були вкрай необхідні для ВМФ Росії, не прибули. Дизельні двигуни перестали надходити з Німеччини, а газові турбіни з України. Деякі великі кораблі залишалися незавершеними на верфях. Для інших платформ, зокрема, ракетних та протидиверсійних катерів, необхідно було розміщувати нові замовлення на дизельні двигуни в Китаї і, відповідно, переглядати проєкти. Але найголовніше, що Росія повинна була вирішити проблеми імпортозаміщення і почати розробку власних суднових двигунів. Ця проблема коштувала Росії щонайменше п’ятирічної затримки в будівництві військових кораблів. Це було однією з причин побудови кораблів менших класів для ВМФ Росії замість таких як фрегати або есмінці. За останні п’ять років у ВМФ Росії було введено в експлуатацію декілька патрульних корветів типу «Василь Биков» проєкту 22160, ракетних корветів «Буян-М» проєкту 21631 та «Каракурт» проєкту 22800 з ненадійними китайськими дизельними двигунами. У колі різних експертів висловлюється досить багато критики відносно цих кораблів за обмежену боєздатність та сумнівний дизайн.
Ще одна проблема полягає в тому, що різні російські верфі по-різному будують один і той же проєкт військового корабля. Вони мають схожий зовнішній вигляд, але різний склад відсіків всередині. Це ускладнює їх ремонт та модернізацію. Прикладами цього є корвети «Стерегущий» проєкту 20380 та великі десантні кораблі «Іван Грен» проєкту 1171.1. У деяких інших випадках невдале проєктування привело до того, що модернізація виявлялася дуже неефективною з точки зору витрат, і проєкти були зупинені. Так, на деяких підводних човнах ВМФ Росії проєкту 877 класу «Кіло», які планувалося модернізувати, роботи були припинені та згодом човни навіть було виведено з експлуатації. Схожа історія з модернізацією важкого атомного крейсера «Адмірал Нахімов» проєкту 1144.
Результати реалізації першої Російської державної програми кораблебудування – 2020 були далекі від початкових амбіцій. До кінця 2020 року ВМФ Росії отримали чотири ракетні підводні човни стратегічного призначення (50% від плану), два атомні підводні човни (25%), вісім звичайних підводних човнів (100%), п’ять фрегатів (33%) та сім корветів (20%).
Будівництво нового російського авіаносця все ще неясне і здається дуже складним з технологічної точки зору і дорогим для бюджету. Ціна авіаносця може становити 600 млрд рублів (8,5 млрд доларів) плюс близько 100 млрд рублів (1,4 млрд доларів) за авіакрило. Це дорівнює двом поточним річним бюджетам ВМФ Росії на закупівлю зброї. Росіяни вважають, що для операцій на морі їм потрібні 3 авіаносці. Деякі оцінки передбачають, що перший військовий корабель може бути побудований у 2033 році, але досі не зрозуміло, де будувати це гігантське судно. Усі радянські авіаносці були зведені в Миколаєві.
Реалії російського кораблебудування далеко не безхмарні й сповнені викликів. Технології ще багато в чому відстають від своїх західних колег, бюджет повністю залежить від наповнення державної скарбниці доходами від продажу нафти і газу. Існують хороші позиції для впливу та контролю над зростаючим апетитом Росії щодо панування на морі.
Андрій Риженко для АрміяInform
