Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Українська козацька держава Військо Запорозьке впродовж свого недовгого існування майже не виходила з воєнного стану. Окрім фактично безперервного конфлікту з Річчю Посполитою, на початку якого і була проголошена українська державність, козакам довелося протистояти ще й московській агресії, яка нині умовно поділяється на такі частини: I московсько-українська війна 1658-1659 рр., II московсько-українська війна 1660-1663 рр. та III московсько-українська війна 1665-1681 рр. Також варто зазначити, що була ще й IV московсько-українська війна – у 1708-1713 роках, що була складовою частиною Великої північної війни – конфлікту коаліцій Швеції та Московії за панування у Північній, Центральній та Східній Європі, що тривав майже 22 роки. Саме під час останніх двох воєн Московія провела безпрецедентні для того часу каральні акції проти мирного українського населення.
Капітуляція Петра Дорошенка і Великий згін
Держава, яку заснував Богдан Хмельницький, припинила своє існування в 1676 році. На територію Війська Запорозького, яке разом з османами воювало з Річчю Посполитою, ще на початку 1674-го розпочався наступ московських військ та підрозділів лівобережних козаків-сепаратистів. Під тиском їхньої облоги столичного Чигирина 9 (19) вересня 1676 року гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко присягнув на вірність московському цареві перед стольником Г. Косачовим. Через десять днів Дорошенко разом із 2000 козаків прибув до табору Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, які прислав колись йому султан. Саме тоді лівобережна «сепаратистська» Гетьманщина поглинула державу Богдана Хмельницького Військо Запорозьке, а ватажок промосковських козаків став носити титул Дорошенка – «гетьман обох сторін Дніпра».
Османський султан Мегмед IV відразу ж після отримання звістки про бажання П. Дорошенка прийняти царську протекцію, звільнив із в’язниці Юрія Хмельницького і надав йому титул «князя України і вождя Війська Запорозького». У 1677 році Ю. Хмельницький розпочав спільно з кримськими татарами та османськими підрозділами війну проти Московії.
Читайте також: Антимосковський вектор запорожців
Але лівобережний гетьман Іван Самойлович, щоб позбавити Правобережжя людського ресурсу, за наказом з Москви провів у 1678–1679 роках першу в українській історії примусову депортацію населення, що дістала назву «Великий згін». Усі вцілілі фортеці на Правобережжі нищили, а жителів міст і сіл насильно переселяли на Лівобережжя та Слобожанщину. Було переселено козаків і посполитих усіх 11 правобережних полків (загалом майже 20 тисяч сімей).
Про результати операції Самойлович доповідав у Москву, в Малоросійський приказ: «Все жители ржищевские, каневские, корсуньские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганьковские, черкасские на сю сторону согнаны й от неприятеля отстранены, а города й села, й местечки, й деревни их, где прежде жили в тоей стороне, все без остатку выжжены».
Унаслідок військових дій і депортації правобережне Подніпров’я було повністю спустошене, а Чигирин втратив своє значення столичного міста та вже ніколи не відновлювався до масштабів середини XVII століття.
3 (13 січня) 1681 року в Бахчисараї Османська імперія, Кримське ханство та Московське царство підписали мирну угоду на наступні 20 років, за якою вчергове поділили Україну. Згідно з договором, широку (до 20 км) спустошену смугу вздовж правого берега Дніпра було проголошено нейтральною, вона мала залишатися незаселеною.
Після підписання цієї угоди Мегмед IV призначив гетьманом Правобережної України молдавського володаря Георге ІІІ Дуку. Дука звернувся до традиційних форм місцевого адміністрування, призначивши наказним гетьманом Івана Драгинича та відродивши на підосманській Україні козацькі полки. На козацькій раді поблизу Немирова обрано їхніх керівників. Полковником Корсунського полку став І. Губар-Бершадський (Губаренко), Черкаського – Вергун, Чигиринського – Уманець (за іншими даними, Гримбашевський), Білоцерківського – Стефан Куницький. Останній у липні 1683 року від імені ради правобережного козацтва попросився під владу польського короля, за що отримав від нього посаду гетьмана.
Про ці смутні часи, коли за спустошену війнами Правобережну Україну, де жили, образно кажучи, два українці, змагалися три володарі булави розділеного зовнішніми ворогами козацтва, народ склав прислів’я: «На два українці – три гетьмани».
Другий згін
Після нищівної поразки під час Прутської кампанії 1711 року московити вирішили помститися українцям за підтримку гетьмана Пилипа Орлика. Повертаючись з походу, взимку 1711–1712 років московське військо за наказом Петра І розпочало примусову депортацію населення з Правобережної України.
Читайте також: Прутський похід: найбільший сором Петра Першого
Рішення про переселення було ухвалене у відповідь на нелояльне ставлення українців Правобережжя до московської влади. Йому передували перехід Івана Мазепи та запорожців на бік шведського короля Карла ХІІ під час Північної війни (1708 р.), а також велика підтримка населенням та козацькими полками гетьмана Пилипа Орлика під час його походу на Правобережну Україну (1711 р.). Процес не обмежувався виселенням — військові загони руйнували і спалювали господарства (насамперед житла), щоб вигнанці не могли повертатися, і вдавалися до реквізиції худоби та зерна.
Згін населення проводився з площі близько 35 тис. кв. км. Це були землі, які заселив наприкінці XVII століття фастівський полковник Семен Палій та в 1704 – 1708 рр. Іван Мазепа. Акція була добре спланована. Загальну відповідальність за проведення згону ніс фельдмаршал Борис Шереметьєв, безпосередньо ж провів його генерал Карл Евальд Ренне, в розпорядженні якого був кавалерійський корпус із п’яти полків та деякі нерегулярні військові частини. Активністю у здійсненні згону відзначився також правобережний білоцерківський полковник Антон Танський. Допомогу Ренне надали ще два правобережних полковники – чигиринський Гнат Ґалаґан і брацлавський Григорій Іваненко.
За різними оцінками, впродовж 1711 – 1712 рр. було переселено від 100 до 200 тисяч осіб. Промосковських правобережних полковників А. Танського, Г. Галагана та Г. Іваненка було нагороджено «за вірну службу» лівобережними маєтками.
Навесні та влітку 1712 р. на згарищах південної Брацлавщини та південної Київщини з’явилися близько 4 тисяч запорожців-орликівців, які відродили полки в Умані, Корсуні та Чигирині. Але вже у грудні 1713 р. 20 коронних польських корогв та кілька піших батальйонів кам’янецького каштеляна Калиновського виступили з Умані проти піших та погано споряджених сил запорожців. У сутичках під Погребищами, Немировом і Фастовом було вбито та страчено майже 1660 козаків. Деякі частини сердюків та кінних козаків у лютому 1714 р. віддали перевагу відступу на Лівобережжя, де прийняли владу Скоропадського. Решта запорожців, які не сподівалися на помилування від царя, відійшли на південь, у засновану в татарських володіннях Олешківську Січ.
Тож у 1714 р. Правобережжя повністю окупувала Річ Посполита. Козацтву другий згін завдав такого нищівного удару, після якого воно вже не змогло відновитися на правому березі Дніпра.
